СЛЬОЗОТВОРЕЦЬ

Розділ 5. Чорний лебідь!

Навіть у серця є тінь, яка незмінно слідує за ним.

Тіло вкрилося пітом. Віскі пульсують. Тісно, запорошено, душно. Навколо темно. Навколо завжди темно.
Не вдається поворухнути рукою. Кричу, але ніхто не чує. Шкіра горить, намагаюся простягнути руку, але не можу. Двері зачиняються, і я тону в чорноті.
Я різко прокинулася. Темрява навкруги нагадала ту, з моїх кошмарів. Я цілу вічність нишпорила по стіні в пошуках вимикача, при цьому продовжуючи судомно стискати ковдру.
Світло залило кімнату, висвітливши контури мого нового будинку, але серцебиття не перестало пульсувати в горлі. До мене повернулися кошмари, хоча насправді вони нікуди й не йшли. Мало поміняти ліжко, щоб їх позбутися.
Я провела пальцями по зап'ястях, де бився пульс. Пластирі заспокоювали мене своїми квітами, нагадуючи, що тепер я вільна.
Синій, рожевий, зелений... Я могла їх бачити, отже, я була не в темряві, мені нічого не загрожувала...
Щоб заспокоїтись, я зробила глибокий вдих, повільно видихнула, але тривога не минала. Загроза причаїлася десь там, у темряві моїх снів, і чекала, коли я знову заплющу очі.
Невже я колись стану вільною?
Відкинувши ковдру, я встала з ліжка. Потерла обличчя руками, вийшла з кімнати і побрела у ванну.
Чиста біла кахельна плитка, блискуче дзеркало, м'які, як хмари, рушники допомогли усвідомити, що мої кошмари тепер десь далеко, а тут все інакше, тут інше життя.
Я відчинила кран і підставила руки під холодну воду. Поступово до мене повертався спокій. Я простояла біля раковини досить довго, уявляючи, як світло від лампочок у ванній проникає в темні куточки моєї свідомості.
Все добре. Я вирвалася із полону спогадів і тепер могла нічого не боятися. Я втекла далеко, я жива та здорова, я в безпеці. І нарешті вільна. У мене з'явилася нагода стати щасливою.
Коли я вийшла з ванної, то помітила, що вже настав ранок.
Сьогодні перший урок – біологія, я вирішила в жодному разі не запізнюватися, адже вчитель Кріл не відрізнявся м'яким характером.
Біля школи, як завжди вранці, юрмилися старшокласники. Я дуже здивувалася, коли, пробираючись крізь натовп, почула го- лосне «Ніка!».
Біля воріт стояла Біллі і махала мені. Вона сяяла, її локони колихалися в такт руці. Мене приголомшило таку увагу до мене.
- Вітання! - Зніяковіло сказала я їй, намагаючись не показати, як я щаслива, що вона помітила мене в натовпі.
– Як тобі перший тиждень у школі? Вже думаєш звідси втекти чи як? Від Кріла дах їде, скажи?
Я почухала щоку. Його класифікація безхребетних здалася мені цікавою, але, судячи з того, що про нього розповідали, свою річ він викладав у жорсткій манері.
- Загалом він не здався мені таким вже неприємним. Біллі засміялася, мабуть, подумавши, що я пожартувала. - Ну звичайно!