Похорони в підземці завжди короткі. Кілька друзів, металеві ноші з тілом і важкі покриті кіптявою двері крематорію. Скількох я вже так провела? Не дарма кажуть, що лутери довго не живуть.
І сьогодні я ховаю подругу. Зою. Її вивозять із сусідніх дверей. Коліщата розпачливо шкребуть зелену плитку на підлозі. Вони не хочуть їхати туди, а я не хочу бачити цього, проте мушу. Мушу хоча б заради пам'яті про неї.
Зоя незвично бліда і більше нічого не видає, що вона мертва. Здається, що Зоя просто спить і не чує ляскання дверей, з-за яких не вертаються. Працівник крематорію знімає з її ноги бирку і недбало засовує собі до кишені. Проходячи повз, він пришпилює мене до стіни важким осуджуючим поглядом. Він знає. Нічого не скаже, але знає хто ми, бо я стою тут одна. Більше ніхто не прийшов.
І коли Зоя зникає за чугунними дверима, я розвертаюсь і йду геть. Все. У рюкзаку, здається, каменюкою хитається на моїй спині її коротке життя – речі, які згодився віддати мені працівник крематорію. Я вже заглядала всередину і знаю, що мене обікрали, проте мовчу. Бракує спорядження для вилазок, а головне підвіски, підвіски-зірки, яку носила Зоя. Її я хотіла лишити собі, а тепер не можу, і це завдає більшого болю, ніж голод. Останнього разу я їла два дні тому.
Позаду себе чую голоси. Надто голосні для цього провулку, тому ховаюсь в темряву подалі від проблем. До Дюка мені ще чотири повороти. І зараз я хочу лише одного, щоб про моє існування ніхто не довідався. Непомітна, тому жива.
Четверо чоловіків вивалюються у хирляве світло тунельного ліхтаря.
– Та що ти взагалі знаєш? – перші слова від них, які я встигаю розібрати.
Штовханина – і один так недоречно зачіпає мене у темряві за ящиками.
– Сюди йди. Сюди! – кричить один з них, тягнучи мене за капюшон до світла.
Я зустрічаюсь з ним поглядом і розумію, що до нього починає доходити, кого він вполював. Відстібаю капюшон і тікаю. Не хочу бути сьогодні ще й побитою. За моєю спиною гримлять об бетон ящики.
– Лутерша? Лузерша!
Ці слова, кинуті в спину, не зачіпають мене. Я вже давно збайдужіла до слів, бо байдужа в підземці означає жива.
До контори Дюка я добігла швидко. Під дверима крім охоронця як завжди тупцяє ще двоє-троє лутерів. Але головоріз біля входу пропустить мене перед них. Всередині горить червоне світло, і жінки, що сидять попід стіни, схожі на звалище понівечених трупів. І це не далеко від правди – кожна з них у свій час стала річчю. А бути річчю в підземці навіть гірше ніж лутером.
DU LIEST GERADE
Цифрові кочівники. Тея
Science FictionТея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.
