Цифрові кочівники. Тея

Розділ 10

Натовп. Що мені до нього? По периметру цієї зали стояли люди зі зброєю, а за склом розірвана в шмаття планета почала перетворюватись на кільце астероїдів. Космічний пил... Все колись стане ним.

Я розуміла, нащо нас сюди привели. Привели, щоб показати. Привели, щоб усі знали, що буває, якщо ослухатися. Нам тільки-но, наче маленьким дітям, дали по руках. Не лізь. Не роби. Слухайся...

А я все відчайдушно намагалася знайти хоч одне знайоме обличчя. Чужі, чужі, всі чужі... Неш... Де ти?

Я блукала поміж людей, поки серед натовпу не знайшла дівчину із довгим чорним волоссям, зав'язаним у хвіст. Знайшла Ренату. Ну, і на цьому дякую. Хоча вона, коли мене побачила, почала задкувати. Втікає? Наздожену. Я розсувала людей, не випускаючи її з поля зору. Єдина зачіпка. Єдина, хто відповідатиме на мої питання. Єдина, кого я тут знаю. Та куди ж ти?

Я впіймала її за лікоть і притисла до себе. Зі сторони це виглядало як обійми. Рената пручалася.

– Тихо-тихо... Чому ти втікаєш від мене? – я взяла її за плечі і трусонула, щоб вона швидше прийшла до тями.

– На мене дивилася пара переляканих очей. Вона мене боїться?

Відпусти! – прошипіла вона мені. – Я не хотіла, щоб так сталося... Я не знала... Я не... Не бий... – і вона розридалася.

Лити сльози зараз повинна була б я. Саме я втратила все, що мала. Дім, знайомих, Неша, а разом з ним і себе... Хоча сподіваюся, що ні, але тоненький противний голос десь з глибини роз'їдав і ятрив. Він рвав мій світ, нашіптуючи: "Марно, Теє, сподіваєшся. Глянь довкола. Це всі. Навіть ти тут, хоча твоя іскра наробила шуму...". У такі моменти я ненавиділа те, що іменувалося логікою. Так, мене беззаперечно накриє, але колись потім. Тоді, коли я прийму той факт, що його немає на цьому кораблі. Опинитися тут було в той момент єдиним шансом на виживання. Неше, ти ж не втратив його?

Рената хлюпала носом і щось нашіптувала, а для мене головною проблемою у цей момент було зрозуміти, хто такі "привиди"... Неша назвали саме так.

– Ренато... Ренато, чуєш мене? – я дивилася на опухле обличчя і почервонілі від сліз очі.

Вона кивнула і знову зайшлася плачем. Ох, Ренато! Сльози нічому не зарадять. Ну, хіба що можна випустити розпач назовні, щоб не поїхати від нього дахом. Ні, я залишу його при собі. Нехай кипить...