Свинцеве небо висіло над головою важкою ношею. Попереду біліло вітрило-фонтан. Час торкнувся фарби, але не його самого. Я ступала крок за кроком, обережно, повільно. Асфальт під ногами коливався, наче під ним жила темна морська безодня, готова прийняти ще одного потопельника – мене. Я глянула вниз. Поруч з моїм кросівком тяглася тріщина, а в ній біліло щось дрібне. Воно рухалось, колупало собі шлях нагору. Я пригледілася. То був палець. За мить з-під асфальту вистромилася ціла рука, а потім і поле рук. Спершу вони сахалися мене, торкалися ніг і сороміцьки сторонилися. Допоки одна з них не вхопила міцно і не потягла вниз. Останнє, що я бачила – вітрило, поле рук і темрява.
"Випиті ловцями не вертаються. Ніколи, ніяк, нізвідки, – прошепотів сон і щез."
Я здригнулася у кріслі. Просто сон. Ми все ще летіли. Витягла руку з-під чорної куртки, що лежала на моїх плечах як ковдра, і погладила тканину. В ілюмінаторі зорельоту ятрив кривавою раною Марс. Коли ми ступимо на його червону землю, назад вороття не буде. Час між стрибками йде довго, і вперше я справді цьому раділа. Я глянула на Неша, що дрімав поруч у своєму кріслі, торкнулася його руки. Пальці чоловіка крізь сон стиснули мої.
– Не спиш? – тихо запитав він.
– Скільки ще нам летіти? – запитала замість відповіді.
– Небагато.
– Неш, – я не знала як вірно почати, – ми можемо не вертатися відразу? Я хотіла побути хоча б трохи віддалік камер, чужих вух, очей і наказів, побути вдвох.
– Це може нам дорого коштувати.
– Хіба дорожче ніж ми вже заплатили? – перепитала я.
Тиша повисла між нами тонким натягнутим дротом, коливалася від подиху, натягувалася від недовіри, що ще не вивітрилася повністю. І чи зникне колись?
– Куди ти хочеш? – запитав він.
– Я вказала на дрібну блакитну кулю в ілюмінаторі – Земля, я хотіла туди.
Ми приземлилися у надвечір'я, земне, випалене сонцем. Пожухла трава розсипалася під ногами, котилася в невідомість ген за вітром. Здається, це була та сама станція, та сама, з якої все почалось. Вдалині я бачила місто, схоже на те, з якого втекла. Я не вірю в співпадіння, у лотерею, везіння. Частіше буває, що це справа чиїхось рук. Так було і тут. Неш знав більше, ніж говорив. Знав, що Земля для мене – це не про планету, не про все її багатоманіття. Мені її не вхопити всю, але втримати те, що я колись називала домом, я спробувати можу. Від цієї станції було недалеко до міста. І я це знала.
STAI LEGGENDO
Цифрові кочівники. Тея
FantascienzaТея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.
