Я занурюю руки у землю вологу і чорну. Куб поруч розмірено блимає зеленим, наче йому може подобатися те, що я роблю. Він волочиться за мною вже другий день, наглядає. Його мовчазна компанія мені подобається. Із кимось, хто говорив, було б складніше.
Повз мчить роботизована рука, обрізаючи кущі до правильної прямокутної форми. У теплицях на Марсі навіть пахне інакше – зеленню і цвітом. У підземці ж вони тхнули гниллю.
Куб стукається об мою ногу. Це послання. Мене хочуть бачити. Знімаю рукавиці і йду, лишаючи візок із зеленими саджанцями. На моє місце відразу під'їжджає металева рука-маніпулятор. Вона секунду зважує вже пророблену мною роботу. Я відвертаюсь і знаю, що повернувшись не застану і сліду від доторку власних рук до землі теплиць. Для них я все роблю недостатньо добре.
Соня привітно посміхається, як тільки я заходжу. Вона намагається бути доброю, але після підземки я сумніваюся, що люди взагалі бувають такими. Поруч неї стоїть ще одна жінка. Здається, вона не хоче тут бути. Соня віддає мене їй.
Її звати Дара. Я йду за нею. У неї швидкий крок, але я звична до такого. Зоя теж ходила швидко.
– Не відходиш від мене, робиш те, що кажу. Зрозуміла? – запитує Дара, підходячи до великих дверей з пластику, скла й металу.
Я киваю, я не хочу вертатися до марної роботи на грядках.
Ззовні тихо дихає вітер. Після кондиціонерів у теплицях він здається живим, істотою з розумом та вдачею. В якусь мить мені хочеться сховатися. Тут надто гамірно, надто яскраво. У підземці там, де був шум, завжди була біда і проблеми. Але крадькома вглядаюсь в обличчя Дари і розумію, що краще навіть не смикатись. Тут все ж не підземка.
З тихим шелестом прикочує потяг. Металевий жіночий голос озвучує назви, що для мене нічого не означають. Усередині чисто, надто чисто. Я відчуваю себе брудною для цього місця. Ховаю руки в кишені, щоб ніхто не встиг помітити землю під моїми нігтями. Але жінка, що стоїть навпроти вже дивиться на них.
Її сиве волосся зібрано в ідеальний вузол, а білосніжний одяг, наче з операційної. Її погляд обпікає мої сховані руки осудом. Я навіть близько не вона, проте я тут.
Дара бере мене за плече і виводить геть. У неї міцна рука і, здається, вона стисла сильніше, ніж треба, але я не скажу їй нічого. Не в моїй теперішній ролі щось казати.
YOU ARE READING
Цифрові кочівники. Тея
Science FictionТея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.
