Цифрові кочівники. Тея

Розділ 5

– Іскра? – перепитую в Соні, смакуючи на язику новий сенс старого слова.

Вона стоїть біля вікна у все тому ж костюмі, покритому рудим пилом і попелом. Вона вирішила домовлятися, і це неабияк тішить, але мені варто обережно добирати слова. Мій фундамент хиткий. Його основу закладено менше години тому.

– Сьогодні ми нарешті отримали необхідне для терраформації. Те, що неможливо купити, те, що належить Імперії. Думаєш, після цього тебе не шукатимуть? – запитує Соня.

Вона каже про крадіжку, не називаючи цього слова. А мені не потрібно двічі пояснювати про наслідки. У підземці крадіїв не любили, не думаю, що на Марсі інакше.

– І коли це станеться, ти можеш бути вже далеко звідси, – говорить далі вона, – там, де можна почати все заново. На Марсі ти назавжди лишишся злодієм.

"Як і ти," – подумки відповідаю їй, але в голос говорю інше:

– Якщо ціна нового життя – це покинути Марс, то мені нічого не вартує її заплатити.

Я бачу, що Соні подобаються мої слова. Але мої слова нічого не означають, адже варіантів у мене не багато, і Соня не найгірший із них. Не найгірший, бо вже відомий.

Зоя вчила пристосовуватись. Це вміння в'їдається у шкіру гірше хлору, яким у підземці дезинфікували речі померлих. Хлор мав запах, лишав слід, умовну межу, яку можна відчути. Мімікрія ж не мала запаху. Я ніколи не любила ні хлор, ні пристосуванство, але постійно використовувала обидва. У підземці це допомогло вижити, має допомогти й тут.

Здається, я починаю забувати, що в мені справжнє, а що чуже. Зоя такими речами не переймалася. Вона на все мала відповідь, інколи хибну, проте свою.

Соня замкнула мене в кімнаті разом з миготливим кубом. Ми грали з ним в м'яча. Його кубізм ніяк не заважав приносити дрібний стрибунець назад мені до рук. А через два дні до мене прийшов Марк.

– Маєш двадцять хвилин на збори, – не вітаючись повідомив він.

– Мені нічого збирати.

І це було правдою. Я кладу червоний стрибунець на підлогу. Куб обнадійливо вкотре його штовхає, але м'яч котиться до протилежної стіни і так і залишається там лежати. Якби куб був людиною, я б з ним попрощалася, проте він не був.

Ми сідаємо з Марком на потяг. Цього разу я ховаю руки ще на пероні, але забуваю про роздерту щоку. Маленька дівчинка у сукні кольору небесної блакиті показує на мене пальцем і щось шепотись дроїду, якого тримає за руку.