Бетонні стіни осяяв спалах. Загорівся і згас. Це була не перша, кинута в мене бомба, і навіть не десята. Я знала, що будуть ще і ще. Чорні плями вибухів вже давно розмалювали підлогу брудним мереживом згарища.
Я лежала горілиць, а по скроні теплою липкою цівкою текла кров. Торкнулася пальцями, наче не могла повірити в дійсність. На перемазаній сажею долоні лишився темно-червоний слід. Іскра захищала, але слабла.
– Це не схоже на результат, – ляснуло згори. – Ще раз.
Я знала, десь там під стелею було чорне скло, а за ним вона, Сара. Зліва відкрились двері – і дроїд заніс та поставив у центрі кімнати великий білий куб. Який вже за рахунком? Всі вони згорали у моїх руках, лишаючи лише розплавлену павутину пластику. Сара ж хотіла іншого.
Ні, я не могла контролювати іскру. І чим менше лякали мене вибухи, тим більше на моєму тілі ставало ран. Одне я знаю тепер напевне – очима іскри в мені є страх. Мій. І чим він більший, тим цілішою я буду.
Зараз потрібно було вберегти куб. Я ковзнула пальцями по його білій грані, лишивши брудний слід. В успіх не вірилося. Згорить і цей.
Десь вгорі пролунав сигнал, а через пару секунд мене огорнуло полум'я. Воно наштовхувалося на невидимий бар'єр й оминало, не тривожило, але куб вже зайнявся з протилежної грані і швидко перетворювався на обгорілий шматок пластику.
Згорів. Я відсмикнула руку. Пару шматків розпеченої пластмаси все ж вгризлися в долоню. Її звело від болю. В паніці спершу намагалася струсити, а потім просто віддерла цю розплавлену синтетику зі своєї шкіри. Краще не стало.
Зліва знову відчинилися двері – і через декілька секунд наді мною схилився дроїд. Він зафіксував зранену кінцівку. Біла холодна піна полилася з балончика на рану. Завчено, мовчки. Закінчивши, дроїд відійшов і застиг, схиливши голову. Здавалося, що навіть якщо зараз знову впаде чергова бомба, він так там і стоятиме, адже наказу йти йому не давали.
Вгорі мовчали. Я порухала пораненою рукою. Піна на долоні пощипувала, а шкіра під нею нестерпно свербіла. Гоїться. Дроїд поруч все так само непорушно стояв з опущеною головою. Він підвів погляд у той самий момент, коли згори пролунало:
– Безнадійно.
Сара вже стільки разів за останні місяці повторювала це слово щодо мене. Розчаровувати її було дещо лячно, але ми обидві розуміли, що того, що вона бажає, може і не статися. Не від мене це залежить. Якби я могла, то давно б використала свою іскру, щоб втекти, протидіяти, захиститися, але поки та лише не давала мені померти, ігноруючи всю решту. Рана на долоні боляче защипала – процес регенерації підходив до свого завершення.
YOU ARE READING
Цифрові кочівники. Тея
Science FictionТея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.
