Цифрові кочівники. Тея

Розділ 9

Соня сиділа в радчій кімнаті і дивилася в ілюмінатор. Була глибока ніч. Нічого не встиглося, а шкода... В небі, немов ще один супутник цієї нещасної планети, навис "Ворон", флагман імперського флоту. Втікати нема на чому та і нікуди. Корабель Неша – єдине, що могло тут злетіти, не витримає довгого перельоту. Зловлять і зіб'ють. "Сірим" зорельотам без маячків занадто ризиковано літати по обжитому космосу. Лайнер теж не в тому стані, щоб злетіти. Залишається лише сидіти та чекати.

Тільки на обрії зажевріє світанок – вони будуть тут. Їм немає сенсу поспішати, немає сенсу спускатися вночі. І вони це чудово розуміють. Жертва не втече. Вона буде мирно чекати свого часу розплати. Ворон спуститься на жнива... Яке безглуздя! Соня аж скривилася від цієї метафори. Але так було вже тисячі і тисячі разів. Так буде і цього разу.

Яке прекрасне нічне небо. Зорі, два невеликі супутники синього та рожевого кольорів і "Ворон" – велетенська конструкція, живий механізм, ціла літаюча держава. Скільки секретів там? Скільки страху і відчаю бачили ті стіни? А чули?

Соня глянула на пістолет, що лежав на столику. Живою до їхніх рук вона більше не втрапить. Знову і знову губити себе і знаходити, плутатися з якого ти часу, хто ти і чи взагалі це ти... З неї досить. Те, що колись зробила її сестра, Соня ніколи не зможе пробачити. Вона взяла пістолет і приставила до скроні. Холодний дотик металу до шкіри, короткий, різкий. Соня вже стільки разів вбивала, але цього разу це було дещо інше. Цього разу за ширму із невідомості повинна від власної руки піти вона. Вбивства. Кожного дня, хвилини, секунди. Якби вбивати було природньо, то цьому б не навчали.

Соня сильніше стиснула пістолет і закрила очі. Хто б міг подумати, що все закінчиться отак-от? Вона згадувала своє життя, згадувала себе, Сару, Дена... У пам'яті розмитими картинками зринали спогади...

Вона щаслива. Ден поруч обіймає її. Вони летять на кораблі, а довкола дивовижні барви космосу, палає молода зірка. Заворожуюче красиво.

Уривки спогадів, старі як і вона сама, не мали плавності.

Ось вона вже йде по коридору. Сара проводжає її і щось каже, але пам'ять не зберегла слів, зберегла лише холодні блакитні очі.

Тепер вона стоїть у кабінеті Сари в сльозах і щось їй кричить. Соня дуже добре пам'ятала той день. Він ознаменувався для неї двома речами: жахливою новиною і не менш жахливим відкриттям. Її сестра стратила Дена за підозрою у державній зраді і ще дещо, від чого хололо на душі...