Цифрові кочівники. Тея

Розділ 2

Вони вже годину як минули орбітальний захист Землі. Старий заборонений світ все ж відпустив їх. Дара кожні десять хвилин підходила до боксу з дівчиною, звіряла данні. Вона боялася. Після короткої розмови з Сонею тиша в ефірі нервувала невідомістю і його

– Вона щось придумає, – Дара лагідно поклала руку на його плече.

Марк на знак згоди ледь стис її пальці. Свята віра Дари у всемогутність Соні ятрила. Про нього вона ніколи не говорила так.

– До вас летить корабель, – прозвучало в передавачі. – Бокс з дівчиною завантажите в шлюз і летите на Марс. Без неї. Все зрозуміло?

– Так, – відповіла Дара, рвучко повернувши голову у бік голосу.

Марк втомлено глянув на прозорі боки медичного боксу. Так, цього разу вони зроблять все згідно інструкції. Якусь мить він переконував себе, що йому байдуже, що буде з дівчиною, а потім глянув на Дару. Вона була тут, була жива. Чи має ще щось для нього значення? Все має стати так як раніше – і чоловік підвівся, щоб підготувати шлюз до передачі вантажу.

Я пам'ятаю світло, Зою і біль. Здається, моя мертва подруга мене переслідує. Вона не пробачила те, що я пішла на маршрут, що здалася так явно, навіть не спробувавши боротись. Бо якщо бути чесною, для лутера на кшталт мене він гарантовано в один кінець.

Пробую відкрити очі в надії побачити небо або пекло, але зір впирається у білу рівну стелю.

– Дихай спокійно, не смикайся, – чую неподалік, – якщо з'явиться біль, нудота чи щось подібне, повідомляй одразу.

Незнайома жінка стоїть біля ліжка і перебирає металеве приладдя на таці. Її руки надзвичайно бліді, наче їх ніколи не торкалося сонце. Біля дверей груда металу, що своїми обрисами нагадує людину, дивиться на мене єдиним бездонним оком.

– Я знаю, що ти з Землі.

Жінка повертається до мене. Вона вродлива. У підземці такі могли продати себе задорого. Але у її голосі я не чую жодного натяку на безвихідь. Вона, як і Зоя, не з тих, що боїться.

– Забудь, ким була, якщо хочеш жити, – каже вона. – Тобі дали шанс почати все наново, а не згнити в підземці.

– То хто я тепер? – запитую в неї і бачу, що мої слова їй подобаються.

Я вмію казати те, що хочуть від мене чути, інакше б не протягла так довго серед лутерів. Жінка сідає на край ліжка, довго дивиться, наче зважує чи можна мені вірити, а потім підіймає підборіддя і вказує на умовну точку на своїй шиї.