Ще декілька секунд... Сара клацнула пальцями – і світло в лабораторії погасло. Десь там в темряві вона посміхнулася сама собі, а тепер п'ять, чотири, три...
Брила металу ознаменувала своїм падінням кінець для одних і початок для інших.
– Колба! Шукайте колбу! – кричала Рут, намагаючись зорієнтуватися у велетенській лабораторії, та її ліхтарик вихоплював з темряви надто мало.
А Сара вже зустрічала своїх гостей. Здоровило з рюкзаком-батарейкою впав на підлогу. Його тіло скрутило, наче ляльку-маріонетку в руках невмілого театральника. Неприродньо, дико, після такого не вижити.
Незвані гості падали один за одним. Крики, хрускіт кісток, агонія.
– Ні, ні, ні! – Рут металася по лабораторії, та вже було пізно.
Вона розуміла це, дивлячись на мертві тіла на підлозі. Пустила чергу пострілів в темряву, та все закінчилося невблаганно швидко. Впавши на коліна від болю, Рут підняла очі на Неша:
– Стріляй... Чому ти стоїш? – ледь не одними губами прошепотіла вона.
– Бо він грає не за тебе. – Сара вийшла зі сховку.
Вона прямувала до них, вихоплена із темряви світлом двох ліхтариків, один з яких тремтів. Білий піджак мав на собі відмітини крові. Сара була художником, своєрідним художником... Картина довкола, як проекція її власного розуміння справедливості, не обіцяла нічого хорошого присутнім. Кожного переродження вони приходять по її голову. Кожного... Невже люди так вперто не хочуть робити висновки?
Декілька хвилин тому Сара стояла в цілковитій темряві. Вона знала кожен сантиметр своєї лабораторії, встигла вивчити за роки, що навіть із заплющеними очима здатна була пройти повз стелажі, не зачепивши нічого, не видавши свою присутність. Вона стояла в темряві і вбивала... Один із "гостей" опинився надто близько. Кров хаотичним мазком лягла на її білосніжний костюм. Липкі краплини червоними патьоками розмалювали долоню. Сара стисла її в кулак. Липка кров нагадувала їй щось, щось, що вже було і повторювалося знов і знов.
– Стріляй... – благала Рут.
Він чув її, але краще б вона мовчала. Неш ніколи не любив моменти, коли вся брехня виходить назовні, і його починають ненавидіти навіть більше, ніж ту, котрій він служить. Він її привів сюди. Він! За роки подібних завдань Неш чудово навчився бути "не тут". От і зараз благання Рут долітали до нього, наче відлуння, не більше. Цьому привидів теж вчили. Їй чи не знати? Лише чергове завдання... Наступний!
YOU ARE READING
Цифрові кочівники. Тея
Science FictionТея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.
