Я бачила як зникав його зореліт високо в ранковому небі, бачила його спину і його байдужість. Усіяна чорним попелом земля важко видихнула, коли транспорт злетів. А я все ще була тут.
З поля бою завжди повертається хтось інший. Так сталося і зі мною. Вбивала не іскра в мені, а я. Як спокійно на душі, якщо приписувати акт руйнації командиру, надприродній силі, бравій ідеї, будь-чому аби тільки не собі, щоб жоден рух не потривожив тиху глибоку воду всередині.
Я раз по раз згадувала постать, що незграбним підбитим птахом, впала з даху бункеру. У її смерті частково винна я, хоча ми навіть не були знайомі. Тепер я розуміла Неша, який не давав мені до рук зброї. Відразу до себе не змиєш. Певно, саме цього він і не хотів. Але що якщо я сама є зброєю? Сподіваюся, що з часом мені просто стане байдуже. Сподіваюся.
Дні подальшої зачистки планети від жуків проходили монотонно. Їх виманювали з підземних печер, з безкраїх пустель, кликали до мене на спалення, а ті йшли, голод гнав їх.
– Наша хазяйка буде задоволена, – одного разу підсумувала Рут.
Стоячи поруч мене у запиленому від місяців проведених тут костюмі, вона завжди підкреслено називала Сару "хазяйкою". Я зазвичай навіть не відповідала, а просто йшла до транспорту, очікувати наступної хвилі вбивчого срібла. Рут хотіла говорити, але співрозмовник з мене, як бачите, був кепський. Інші учасники експедиції, яких у ту ніч висадили кораблі, були дроїдами. Тупими залізяками, яких я у пориві благородства зі словами "ніхто не помре" побігла тоді рятувати.
В моєму старому світі у бій ішли люди, в цьому новому – карбоново-титанові скелети із хитрим начинням. Мене було легко обманути. І, певно, Сара це знала.
Декілька пар синтетичних очей спостерігали як я намагаюся вмоститися у затінку транспорту. Можливо, через них вона дивиться на мене зараз, слухає?
На тонкій лінії горизонту замаячила чорна цятка. Додатковий транспорт? Навіщо? Я вглядалася в крапку, що пливла в наростаючій спеці, поки вона не перетворилася на жінку, на жінку в чорному пальто з волоссям кольору паклі. Таку саму я бачила колись давно ще на Землі. Що за? Я швидким кроком оминула дроїда, що стояв недалеко від мене і смикнула двері транспорту. Зсередини повіяло прохолодою. Це все сонце. Просто сонце в голову напекло, просто марево. Дроїд-вартовий вже вкотре оцінив мене поглядом. Він не розумів мого поспіху, він нічого не бачив.
YOU ARE READING
Цифрові кочівники. Тея
Science FictionТея родом із Землі втрапляє до групи втікачів, що прагнуть колонізувати одну із віддалених планет. Отримавши іскру зі специфічною властивістю «не помри», вона намагається знайти своє місце у світі космічної імперії, час якої спливає.
