Все одно ти будеш мій

20

Я ледве зайшла додому. Поглянувши на високі сходи, які вели до моєї кімнати, я втомлено вдихнула і лише одною ногою почала скати вверх по сходах. Це було жорстоко, але я не мала іншого виходу. Доскакавши до кімнати, я зайшла, сіла на ліжко і повільно зняла свої лосини. Ох, коліно все в крові, розбите і зверху ще красується величезний синяк. Чорт, доведеться забути про сукні, спідниці й шорти найближчим часом. Але найголовніше те, щоби я змогла ходити з таким забоєм.

Я доповзла до ванної, щоби промити рану і взяти аптечку. Діставши звідти потрібну баночку, я стала накладати мазь. Як тільки вона лягла на рану, я зашипіла від болю, але продовжила розтирати крем. Замастивши коліно повністю, я туго перев'язала його бинтом. На щастя, це допомогло. Воно продовжувало боліти, але принаймні я змогла ходити.

Взявши з шафи розтягнуті спортивні сірі штани, я акуратно одягнула їх і спустилася на кухню, щоби поснідати. Як завжди, я запізнилася - всі члени родини й наші гості сиділи за столом, приступивши до їжі.

- Доброго ранку, всім смачного! - крикнула я, і сіла за своє місце.

Переді мною вже стояла тарілка з панкейками з солодким сиропом. Ммм, смакота.

- Ані, де ти так довго була? Я дзвонила тобі, а ти не брала! - заговорила мама, додаючи мені до панкейків фрукти.

- Мам, це довга історія. Сталася неприємна ситуація, - сказала я і нарешті почала їсти.

Від пробіжки зголодніла, як собака.

- Яка ще ситуація? - тепер уже спитав мене тато.

- Це вже неважливо, адже я тут з вами, жива і здорова.

У цей момент я зауважила на собі погляд Дейва, який сидів навпроти мене. Він, напевно, збирався послухати історію про те, що зі мною сталося, але не судилось. Я вдала, що не помітила його погляду і продовжила їсти. Пізніше мама Дейва спитала мене, що з моєю подругою, на що я відповіла, що вже все добре і переживати не варто. Дейв додав, що поїдемо відвідати її сьогодні. Ми розговорилися на інші теми, і я цікаво слухала наші розмови.

Пам'ятаєте, як я колись казала, що не хочу, щоби Паркери жили з нами? Тепер я змінила свою думку. І навіть не проти того, щоби вони пожили тут ще трохи.

Я, мабуть, звикла до них.

Батько за цей час відновив зв'язок з містером Робертом, вони успішно працюють на роботі разом, мама подружилася з Емілі й тепер вони виглядали ледь не найкращими подругами, а Дейв мені, як... От на це питання, я не знала точної відповіді. А й справді, хто він мені? Знайомий? Друг? Коханий? Чи взагалі ніхто?