Все одно ти будеш мій

45

Я ще досі стою рівно, але мене вже ніхто не тримає. Збоку якийсь глухий шум. З очей ллються сльози, але вони й досі заплющені. Чому я не відчуваю болю?

Я повільно розплющила очі, бачачи перед собою джерело шуму. Перше, що я помітила так це те, як багато незнайомих хлопців б'ються з цими, що тримали й знущалися з нас. Схоже, поліцейські. Серед тих хлопців, я впізнала Ніколаса.

Це що, галюцинації? Я взагалі померла, чи ні?

- Брате, - почула я різкий голос позаду, і повернула голову на нього.

Адам, кульгаючи, біг до мене. Я широко розплющила очі та нарешті отямилася від шоку.

Вони тут, вони рятують нас...

Стоп, а де Дейв?

Я оглянулася. Коли мій погляд опустився на підлогу, я побачила тіло переді мною. Мене затрусило, помітивши знайомий одяг.

Боже, це ж не.... Ні! НІ! На підлозі лежав Дейв!!! Чорт, тільки не він!

- Ні! - закричала я вголос і кинулася до нього, але ззаду мене схопили, відтягуючи назад.

Сльози почали текти ще більше, коли я не побачила, що Дейв не рухається, коли я кричу.

- Ані, ти йому все одно ніяк не допоможеш. "Швидка" вже виїхала, - промовив ззаду Адам, стискаючи мої руки.

- Адаме, пусти! - запищала я не своїм голосом і почала вириватися.

Боже, Паркер прийняв кулю замість мене. Лежати так мала я, а не він!

- Аніка, будь ласка.

- Дейв!!! - закричала я, відчувши шум у вухах.

Мої сили повільно покидали мене. Я більше не могла боротися з Адамом. Не могла кричати ім'я свого коханого... У мене закрутилася голова, в очах потемніло. Я так відчайдушно трималася за ту ниточку свідомості, щоби принаймні бачити щось, але тіло підвело мене. Воно обм'якло у руках Адама.

***

Я з важкістю розплющила очі, скривившись від занадто світлого простору.
Це місце до болю схоже на лікарняну палату... Я постаралася піднятися з ліжка, але у мене це не вийшло - голова знову закрутилася. На мою руку хтось поставив свою. Я повільно повернула голову в сторону. Моя мама сиділа біля мого ліжка, а тато стояв позаду, з переляком дивлячись на мене.