Все одно ти будеш мій

37

POV Annika

Я прокинулася рано, тому що почула, як вібрує мій телефон на столі. Я вислизнула з обіймів Дейва, піднялася і підбігла до звуку. Тато "маякав" мені, щоби я передзвонила. Ох, чому ж так рано? Я оглянулась. Дейв ще спав, у кімнаті безлад, бо наші речі всі валяються на підлозі, у скронях неприємно після алкоголю, а низ живота болить, як при критичних. Потрібно привести себе у порядок... Я тихенько вийшла з кімнати Дейва, одягнувши вчорашню сукню, і повернулася у свою, зразу пішовши у душ. Зробивши всі ванні процедури, я розчесала волосся, одягнула зручні спортивні штани й футболку. Поклавши сукню у пральну машину та випивши таблетку від болю, я знову повернулася у кімнату до Дейва за ноутбуком. Паркер уже прокинувся та одягався. Мій погляд зачепився за його оголену сильну спину і я зашарілася, згадуючи вчорашню ніч.

О, Боже, що мені заговорити до нього після такого? Сказати просте «привіт»? Чи «добрий ранок»? А далі? Аргх, як же незручно!

Я без жодних слів взяла ноутбук і швидко покрокувала на кухню, поки Дейв не зачепив мене розмовою. Кухня поки що залишалася найчистішою кімнатою з усіх наших володінь. Увімкнувши ноутбук, я набрала тата по відеозв'язку. Він швидко відповів:

- Привіт, доню. З Новим роком! Як ви там? - радісно сказав він.

- І тебе. У нас все гаразд, не хвилюйся. А ви як там? Ще довго будете?

- У нас теж все добре. Можна сказати, що відпочиваємо від роботи та поганої погоди. А плануємо бути десь ще два тижні, може й більше. Ані, тут так гарно! Шкода, що ви з нами не поїхали. Тобі та Дейву тут би сподобалось, - сумно говорив він, але я швидко розрадила його:

- Нічого, поїдемо всі разом наступним разом. Вважай, що ви поїхали «розвідати обстановку» для нас.

- Точно... До речі, передай Дейву, щоби сьогодні знову поїхав у офіс. Я знаю, що це неділя, тим паче перше січня – законний вихідний, але співробітниці просять допомоги у фінансовому відділі. Це потрібно зробити терміново сьогодні. Там роботи на годину. Ну максимум на дві.

- Добре, я передам.

- Ви там, до речі, не сваритесь? Поладнали на самоті? - запитав батько, і у моїй голові знову спалахнули спогади, від яких я помітно почервоніла.

Ага... Не те слово, «поладнали».

- Якщо це тебе порадує, то у нас перемир'я. І з нами є Лія і... І вона не дасть нам сваритися, - розгублено відповіла я.