4 частина. Історія

661 47 7
                                    

-Мені було дев'ятнадцять коли я зустріла Дмитра, батька Данилка. Це було перше кохання, яке обпікало тіло та гріло кров. Я завжди думала про нього, планувала наше спільне майбутнє життя, але несклалось,- жінка говорила ці слова не відриваючи голову від підлоги.
- А що сталось потім?- з неприхованим інтересом спитала Маша.
- Через деякий час я дізналась що вагітна, і все ніяк не могла наважитись сказати йому про це...немогла підібрати зручного моменту. А коли сказала...-жінка запнулась, і Маша користуючись моментом, вставила свої п'ять копійок, - І він вас покинув?
- Ні, він зрадів, він кружляв і кружляв мене на руках від щастя, казав, що любить і обов'язково одружиться,- жінка затихла, і Маша вирішила підштовхнути її до продовження. - А що сталось потім?
- А потім його забрали в армію, я чекала його листів, писала йому сама, але від нього небуло ніяких новин. Але через пів року він знову приїхав, але вже в цинковому гробу.- Маша ахнула від цих слів, вона очікувала почути все, тільки не це.
- Я отримала нервовий зрив і народила Данилка на початку восьмого місяця, і він був дуже слабенький. До 4 років він постійно хворів. Я водила його по лікарях та мольфарах, але вони нічого не могли вдіяти. А коли ми знову звернулись до лікаря, то мені повідомили, що в Данилка невиліковна хвороба, я вже й забула як вона називається, але нам сказали, що є лише один вихід щоб його врятувати. Лікар сказав що за кордоном практикують якусь нову методику, яка може йому допомогти. Я погодилась, але коли почула сумму то зрозуміла, що в нас немає ніяких шансів. А ввечері до мене прийшла одна жінка яка запропонувала віддати їй Данилка, вона обіцяла вилікувати його, і виховувати як свого рідного сина. Я довго думала, а коли синочку стало геть поганно, віддала його.- по обличчю жінки скотилась скупа сльоза, але вона не зупинила свою розповідь.
- Вона виконала свою обіцянку, я часто спостерігала за ними на дитячому майданчику. Данилко ріс в любові та злагоді.

Зараз я можу з стовідсотковою впевненістю сказати, що Дмитро та Данилко були, є, та будуть, завжди в моєму серці. Після Дмитра я більше нікого не змогла покохати, і все життя прожила в мріях, що ось-ось він постукає в двері, і відчинивши їх я побачу його, живого та здорового. Побачу, поцілую, і плакатиму від щастя, це моя надія, це те чим я живу,- останні слова бабуся говорила стримуючи потік сліз, і договоривши дозволила їм стікати по її втомленому, зморшкуватому обличчю.
Маша теж плакала, її історія ранила дівчину в саме серце, тільки подумати ця жінка все життя прожила в самотності, болі, та вигаданій надії.
Дівчина глянула на цю бідну, пригнічену жінку, і не в силах дивитись на її страждання, обійняла.
- Все буде добре, я завжди буду поряд, - прошепотіла дівчинка, але ці слова чомусь лише ще більше розхвилювали бабусю, і вона між риданнями прошепотіла,- Я тебе нікому не віддам...

Кохання чи безжальна гра?  Історія дівчинки вампіра.Opowieści tętniące życiem. Odkryj je teraz