Доцвірінькався

Заспокоєння Техьона й розмова Чонгука

— Пиріжечок-хьон! — енергійно вигукує Техьон, і його очі хитресенько мружаться, прямо як у лисеняти. Як у лисеняти, який володіє позаземною магією і всіма таємницями світу, — Чонгук точно це знає.

І... Хто це там у Техьона «Пиріжечок»? Не вистачає в цій історії ще якихось там недороблених хлібобулочних виробів!

Чонгук урешті не стримується й показує свою здивованість, скептично підіймаючи брови та відпускаючи на губи насмішкуватий посміх.

Техьон одразу помітно знічується: його погляд зустрічається з очима альфи й тієї ж миті мандрує кудись донизу, нігті знову починають длубати паперову склянку з шоколадом, а щічки стають такими пухкенько-надутими, що...

Це буде до безмежності недоречно. Забудь, Чонгук-а.

— Тобто... — стиха каже Те-Те, кусаючи вуста. — Я думаю, що... — омега переривається на коротке кахикання, бо голос чомусь за кілька моментів захрип, — це міг би бути Чіміні-хьон. Він мій дуже близький друг, між нами майже немає секретів.

А Чонгук ще з першої секунди зрозумів, що цей «Пиріжечок» точно не проста ватрушка!

Узагалі-то, йому теж з Техьоном хочеться і без секретів, і щоб «дуже близький». 

Не друг, ні.

— І ти все йому розповідав? — спокійнісінько запитує Чонгук. Він не зводить очей з Техьона, який під таким поглядом зіщулюються ще більше й опускає голову вже зовсім низько.

— Так... — відповідь вочевидь схвильована, тому айдол розриває зоровий контакт.

Мабуть, останнє питання прозвучало зовсім не так, як планувалося. 

Треба вгамувати себе. І швидко все виправляти.

Через мить Гук таки повертається до споглядання емоцій на обличчі Те-Те, а тоді бере своє горнятко, де на дні лишилося тільки кілька крапель кави, і голосно сьорбає. 

Техьон несміливо піднімає голову й теж робить ковток свого напою, але безшумно, з намаганнями приховати тендітну усмішку.

Ну добре, цього разу Чонгуку пощастило і його мозок підкинув ефективну ідейку.

— Це погано? — несподівано лунає від омеги, чиї пальчики не припиняють шкрябати по цупкому картону.

— Що? — загальмовано запитує Гук, допиваючи каву та відставляючи склянку.

— Що я розповідаю йому так багато? — скидається на те, що кожне наступне слово Те лунає все тихіше й тихіше, а зародки його впевненості випаровуються зі швидкістю світла.