Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

В кабінеті повисла тиша. Руда дівчина схилила підбородок, не бажаючи дивитись комусь у вічі. Їй було бридко від людей, від усіх. Всі вони брудні і несправжні, все це тільки оболочка, тільки маска, в середині всі монстри, і вона теж. Анна цього не приховує, вона знає напевно, що така ж брудна і бридка, як і інші.

Максим сидить, не відриваючи від неї погляду. Він перший – кому вона хоча б щось розповідає, з ким про щось взагалі розмовляє. Чоловік намагається зрозуміти і проаналізувати все те, що тільки що йому розповіла Анна. Він намагається зрозуміти мотив, адже просто так дітей не викрадають, і не тримають в неволі п'ять років. Має бути пояснення, принаймі з боку психології так точно. Поки що він його не бачить.

— Ви стверджуєте, що він зав'язав вам руки, закрив рота, і віз кудись далеко? – Анна кивнула, їй важко було говорити. Слів бракувало, букви не вилітали із вуст, натомість залишалися несказаними, — Коли він вас привіз в ліс, залишив машину і далі ви йшли пішки? – Анна знову кивнула.

Максим записав щось у свій блокнот і знову перевів погляд на Анну, в якої були червоні очі. Вона не спала понад три сутки. Допити різних детективів не переставали вестися, вона вже напевне, і забула що таке сон.

— Далі ви пам'ятаєте деревяний будинок, який розвалювався на очах? – руда знову кивнула, — А далі? Що було далі, Анно?

— А, далі було найцікавіше, — тихо відповіла вона, наче сама собі. Її посмішка насторожувала, і нагадувала, ніби це посмішка якогось психопата. Анна з'їхала з розуму – без сумнівів, ніхто би не лишився при здоровому глузді після такого. НІХТО.