Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

Денис як раз чекав Анну біля її дому. То була глибока ніч. Дівчина завжди намагалась не показуватись батькам на очі, адже спілкуватись із ними було ще дуже важко і пояснювати куди вона ходить ось уже третій тиждень підряд їй не хотілося, тому дівчина просто чекала ночі, щоб втекти.

Анна підбігла до хлопця і сильно обійняла його. В своїй схованці вона не могла перестати думати про нього і про Єву. Дівчина боялася, що поки з Денисом, це означає зраду Єві. Від цього було дуже боляче. Дуже. Дихати було важко, але не дихати – було неможливо, тому приходилось відчувати ту страшенну біль.

Як тільки Анна побачила хлопця, обійняла, думки кудись відлетіли. Їх не було. Вони не тероризували її свідомість, не нагадували про себе.

— Вгадай, що ми йдемо зараз робити!?

— Не маю ніякого уявлення, ти ж ненормальний, вгадати про що ти зараз думаєш – просто неможливо.

— Добре, тоді це залишиться сюрпризом.

Закохані йшли вулицями і насолоджувались осіннім, нічним повітрям. То був прекрасний момент, один із багатьох. Поганих спогадів з Денисом у неї не було. І напевне, ніколи і не буде. Це ж Денис, це ж той дивовижний хлопець.

Хлопець зупинився біля якоїсь височенної , старої будівлі і загадково посміхнувся.

— Що? Куди ми прийшли?

— Побачиш.

Хлопець скинув рюкзак і поспішив дістати з нього ключ від замка.

Він тихо і обережно відчинив величезні залізні двері і все, що могла розгледіти Анна – то тільки пустота.

В приміщенні було дуже темно і досить холодно.

Анна невпевнено зробила пару кроків назустріч невідомому. Цікавість почала брати верх. Страху не було. Її вже напевне нічого не могло налякати.

— Обережно, — сказав хлопець і вхопив її за руку, ведучи в правильний напрямок.

— Що ти задумав?

— Терпіння, Анно, терпіння.

Дівчина тільки фиркнула. Хлопець йшов тихо і дуже обережно. Нарешті, Денис підійшов до стіни і увімкнув світло. Від раптового спалаху світла, в очах Анни все потемніло, та згодом зір відновився і дівчина побачила величезний басейн.