Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

День другий

В цьому домі явно було щось погане. Воно жило тут і зводило всіх з розуму. Тиша – вона взмозі допомогти тобі втратити здоровий глузд. Цей жахливий дім став втіленням всього бридкого і огидного. Це дім гріхів. Це пекло. Таким його вважала Анна.

Руда не пам'ятала, як опинилася в підвалі за решіткою, їй бракувало сил, щоб спробувати згадати, та їй і не хотілося цього робити. Навіщо згадувати те, що неодмінно принесе тобі біль?

Анна відкрила свої великі дитячі очі і побачила тільки темноту. Згодом, її зір відновлювався і вона могла побачити дещо більше ніж просто розмиті силуети. Дівчина відчула біль в області грудей. Серце. Воно слабке. Любий шорох може її вбити. Батьки завжди казали їй бути обережнішою, та вона не слухалась, і зараз, дуже через це жаліла.

От би прибігти до мами й тата і сказати їм що все в порядку, вона жива, ще дихає. Але ні! Це неможливо доки вона в цій клітці.

Тут сиро і холодно, захворіти в таких умовах простіше простого, але що їй залишалось?

— Як тебе звуть? — Анна почула тонесенький голосочок. Це маленька дівчинка. В неї білосніжне, довге волосся. Невже це природній колір? Невже таке існує? Вона замурзана, налякана, але видно, її привели сюди не сьогодні і не вчора. Вона обізнана, знає більше, ніж Анна, це точно.

— Анна, — відповіла руда, — А тебе?

— Єва, — дівчинка трішки посміхнулася і Анна тут же закохалася в цю посмішку. Така тепла і щира. Що вона тут робить? Чому вони тут? Що цей дядько хоче зробити з ними? З цим янголом?

— Як давно ти тут, Єво? — Анна підсунулась до дівчинки трішки ближче, щоб вона змогла все їй розповісти.

— Приблизно три тижні, — відповіла дівчинка. Вона поправила своє волосся, яке їй мішало і добавила, — Ми не виберемося звідси. Немає сенсу розповідати що і до чого. Ми можемо тільки чекати.

— Чого чекати?

— Смерті.