Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

То був вечір п'ятниці. Анна, як завжди втекла з дому по привичній схемі. Ще ні разу її не ловили – і це було просто шикарно. Менше, чого їй хотілося, це щоб батьки спитали куди вона тікає і навіщо, а ще гірше посадили під домашній арешт.

Та дівчина була певна, що батьки ніколи не дізнаються, ні, вони навіть уявити собі не можуть, що вона зустріла дивовижну людину, яка вчить її наново жити.

Денис був схвильований. Говорив незрозумілі речі так ще й дуже тихо.

— Щось трапилось? — спитала Анна, — Ти якийсь дуже схвильований.

— Твої шрами. Я переживаю через це. Ти ж коли-небудь зможеш розповісти мені все, так?

— Це... Це дуже важко.... Не те щоб я не хотіла, я просто не можу...

— Вчора, коли ти оголилася, я бачив всі твої шрами, всі. Скажи, з тобою не гарно поводяться вдома? Я маю на увазі домашнє насильство...

— Ні. Ден, я не хочу про це говорити. Будь ласка, тільки не зараз. Тільки не тоді, коли я щаслива...

— Добре. Я буду чекати.

Анна зовсім забула за свої шрами, за відпечатки тих жахливих днів, що переживала дівчина останні п'ять років. Вона так погрузилася в любов до Дениса, що зовсім забула за те, ким є і ким має залишатися завжди.

Та їй не хотілося саме зараз повертатися до страждань. Ще трішки побуде щасливою, а потім повернеться до пітьми, до болі.

— Ну, то що? Які плани на сьогодні? — спитала Анна.

— Як завжди, грандіозні. Просто довірся мені...

Анна кивнула і пішла за хлопцем.

Закохані йшли вулицями, насолоджуючись освітленням повного місяця. Хлопець вів дівчину до річки. Він уже встиг підготувати все необхідне для гарного вечора.

Грубе покривало, щоб не замерзнути, термос із кавою і смачне печиво. Навколо покривала були маленькі свічки, які давали світло в такий темний день. Анні здалось, що ті свічки, наче Денис – вони освітлюють шлях в пітьмі, так як і хлопець, освітлює шлях в такому темному житті дівчини.

— В мене з'явилась нова мрія.

— Яка?

— Щоб ти завжди був зі мною, — дівчина зазирнула хлопцю в очі. Там був подив. Він не розумів,— Будь ласка, не йди від мене...

— Обіцяю.

Хлопець поцілував дівчину в чоло і обійняв. То був чудовий час. Час без турбот і проблем. Час, яким насолоджувались двоє молодих людей. Час, коли зовсім не слідкують за стрілками годинника. Щасливий час.

Анні так не вистачало спокою, сильного плеча, на яке можна було б опертися і любові весь цей час, але зараз всього було достатньо, адже в неї був Денис.

То й що, що він нічого не знає про неї, то й що, що він не знає, що вона пережила? То й що? Зараз вони щасливі, а це головніше, ніж якесь там минуле, яке не можна змінити, в яке неможливо вернутися і повиправляти помилки, все що залишалось дівчині – це жити теперішнім, не думаючи про минуле чи майбутнє. Їй і не потрібно було, адже в неї є він – той дивовижний хлопець на ім'я Денис.

— Ще якісь мрії?

— Так. Я хочу кимось стати. Кимось, хто би щось творив і йому це подобалось би. Хочу малювати. Тоді, коли ти привів мене до тієї стіни, я відчула, наче це я повинна робити, наче я повинна творити.

— Це прекрасно.

— Що саме?

— Те, що ти чогось хочеш. Коли я тебе зустрів, ти ледь жила, зараз ти хочеш дихати, я бачу. Відчайдушно хочеш жити на повну. Це прекрасно.

— Якби не ти, я б все ж залишалась на тому горищі. Ти – моє спасіння.

Денис обійняв її ще сильніше. Боже, чому коли вони прощаються, йому все важче і важче стає дихати? Чому без неї він не може жити? Чому він не може приклеїти її до себе і ніколи не відпускати? Чому він такий безпорадний? Боже, та він готовий задушити її в обіймах, лиш би вона залишалася з ним хоча б на малесеньку вічність.

Закохані лежали так до ранку. Їм вдалось вловити той момент сходу сонця. Той момент, коли день тільки починався, той момент, коли все навколо оживало.

Дівчина вернулась до дому і одразу заснула. Вона дійсно відчувала якусь втомленість, але то було прекрасне відчуття, наче вона робила щось, від чого можна було втомитися. Їй дійсно хотілося чимось займатися, а не просто існувати, їй справді хотілося почати жити.