Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

То була ніч. Анна лежала в ліжку Дениса і вдихала його запах, наче то було щось прекрасне. Запах м'яти. Вона обожнювала його і могла дихати ним увесь час. Хлопець в свою чергу погладжував Анну, її шрами на руках, цілував її і просто обіймав.

— Я хочу тобі розповісти свою історію, — раптом сказала Анна.

— Якщо ти готова...

— Не готова, але мені здається, так буде правильно. Я зараз роблю найжахливішу помилку в своєму житті, розповідаючи тобі про всі ці жахіття, можливо, ти більше ніколи не захочеш мене бачити, але я... Я не можу обманювати тебе вічно, немає сил...

— Я вислухаю, Анно...

— Я знаю, ти триматимешся до кінця... Кінець, боже, він такий...

— Не розповідай, якщо не хочеш, я не змушую.

— Це сталося п'ять років назад. Мене викрав один чоловік. Відвіз в ліс, де була його хатина і просто замкнув на п'ять років. Цей ліс увібрав у себе все можливе зло, хатина здавалась мені пеклом, а викрадач – дияволом. Я до тепер не знаю його справжнього ім'я, і це напевне на краще, — Денис слухав дуже уважно. Він відчував, що дівчині було складно говорити. Майже після кожного речення вона робила паузу. Згадувала всі події, намагалася розставити все в хронологічному порядку, ковтала ком, що застрягав в горлі щохвилини. Їй дійсно було важко, але хлопець розумів – це нормально, — Серед того зла, я помітила янгола. Справжнього янгола, розумієш? Її звало – Єва. То була прекрасна дівчинка. Вона була молодшою за мене на два роки, але поводила себе так, наче прожила вже немало років, і знає все-все. То була безстрашна дівчинка. Дівчинка, яка могла пожертвувати собою, тільки щоб мені не робили боляче...

Анна зупинилась. На очах виступили сльози. Згадувати про того янгола було так нестерпно боляче. Наче хтось просто тикав в груди голкою. То дійсно було важко... Важко було розповідати це вже вдруге.

— Та в клітці була не тільки Єва. Там ще була жінка. Доросла. Їй було десь тридцять років, і вона не витримала. Здалась, а тому з'їхала з розуму. Вона стала правою рукою диявола. Вона просто знущалась з нас, наче ми були простими брудними, непотрібними ганчірками. Наче ми були сміттям. Вона била нас, обливала кип'ятком, змушувала грати в ігри по її правилам, і взагалі, просто потроху вбивала нас щодня...

Дівчина говорила тихо і дуже повільно. Їй скрутило живіт і сильно заболіла голова. Їй захотілося вертати, та вона все тримала в собі. Терпіла.

— Думаю, на сьогодні вистачить, — сказав Денис, стримуючи сльози. Він не міг заплакати при Анні, не міг показати своїх слабостей, тому виглядав дуже серйозним.

— Не знаю, чи наважусь знову почати...

— Розкажеш, коли прийде час... він ще не прийшов.

По-справді, хлопець так не вважав. Він сам боявся почути продовження, боявся що не витримає. Боже, тільки як він уявляв все те, про що йому розповідала Анна, йому хотілось плакати. Він не з тих сентиментальних хлопців, але таке не залишить байдужим нікого.

Дівчина заснула в обіймах коханого. Її щоки горіли від гарячих сліз, а серце ледь билося. Воно слабке. Дівчині самій було дивно від того, як воно ще не зупинилося, чому? Може, так було би краще?