Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

За сніданком, Анна не зронила й слова, їй нічого було сказати. Вона поводила себе спокійно і дуже насторожено. В неї бували панічні напади, і вона завжди мусіла контролювати себе, тримати скажімо так, на повідку. Вона була одночасно і хазяїном і собакою.

Іще з самого ранку її відвезли у поліцейський відділок, там їм із Максимом виділили окрему кімнату, в якій можна було спілкуватися, так, щоб їм ніхто не заважав.

Макс уже чекав її, сидячи на своєму звичайному місці, проглядаючи свої записи, зроблені трішки раніше.

Він оглянув дівчину і помітив, що її стиль значно відрізнявся від стилю теперішніх дітей. Вона була одягнена в чорне плаття з білим комірцем до шиї, чорні колготки і такого ж кольору черевики на низькій підошві. Її руде волосся було зібране в хвіст, а на шиї висів кулон у формі каплі дощу, або ж то була сльоза.

Її стиль насторожив психотерапевта. А саме те, що увесь одяг був чорним.

— Чому чорний?

Макс одразу подумав про те, що саме так вона просто намагається виразити свій внутрішній світ, та діло було зовсім не в цьому. Пітьми їй вистачило.

— Елегантний колір, вам так не здається?

Максим кивнув пару разів і записав щось у свій блокнот. Він був не з найкращих лікарів, але і не з найгірших. Він просто робив свою роботу на совість, робив все, що від нього залежало. Він не міг звернути гори, чи дістати зірку з неба, але дізнатися історію цієї дівчини він міг, тому просто так і робив.

— Що ж почнімо. Що було після того, як Марія втратила розважливість?

— Тоді, наше з Євою життя перетворилося на справжні каторги. То були не просто ігри, то були знущання.

— Ігри?

— Так. Марії дуже подобалось, що ми з Євою стали сестрами, і цим, вона користалась кожного разу, як тільки ми починали грати в «Піймай мене».

— Як все це відбувалося?

— Вона випускала нас з клітки, після чого швидко ловила одну із нас і починала катувати. Кожного разу, як ловили Єву, я поверталася, адже просто не могла покинути свою молодшу сестру, а коли ловили мене, Єва... Єва завжди жертвувала собою, казала, щоб краще били її, і від цього Марія отримувала задоволення.

— Якими методами вона вас катувала?

— Кожного разу методи мінялися, інколи повторювались, але фантазія в неї була добре розвинена. Одного разу, вона прив'язала мене до стільця, взяла гілку берези і била мене по ногах щосили. Після таких ігор було важко навіть підійнятись на ноги, зробити крок чи просто торкнутися рани. Інколи, вона гріла воду, і обливала нас кип'ятком.

— Коли ви згадуєте ці моменти, що ви відчуваєте?

— Нічого.

Анною перетрусило і вона щосили впилася своїми нігтями в шкіру. Вона не хотіла показувати свою слабкість, інакше, вона могла просто зламатися.

— Відчувати щось при згадуванні таких моментів – нормально. Наприклад злість, страх... Ви не повинні це приховувати, тільки не від мене.

Анна подивилася на Максима льодяним поглядом, від якого по тілу просочився холод. Дівчина глянула на психотерапевта так, наче зараз зірветься з місця і просто накинеться на нього, як справжній хижак.

— Я. Нічого. Не відчуваю.

— Гаразд, думаю, на сьогодні вистачить.

Максим підвівся, взяв із собою свій блокнот, поправив окуляри і збирався вже виходити, та Анна йому помішала.

— Стійте.

Дівчина підійшла до Максима, повернулася до нього спиною, забрала своє волосся на перед, розстібнула плаття і цим самим показала свої шрами. Оголила своє тіло, яке зазнало стільки болю, оголила саму себе, свої почуття.

Максим встиг вивчити кожен шрам на пам'ять, таке він не забуде ніколи, як би не старався – не зможе.

— Тепер, ви розумієте?

— Так, розумію.

Максим поміг Анні застібнути сукню, і дівчина повернулася до нього лицем.

— Ти нічого не відчуваєш – твоє тіло відчуває.

Анна легко кивнула і вийшла з кабінету, залишивши психотерапевта в роздумах. Щойно він побачив те, що ніхто ще не бачив окрім лікарів, які обстежували дівчину після викрадення. І те, що вона змогла оголити свої почуття перед ним, доказувало, що вона цілком і повністю довіряє йому, і справді хоче розповісти свою історію.