***

617 69 2
                                    

Надія Кравець, як раз закінчила зі збором потрібної їй інформації. Ця сімнадцятирічна дівчина, яку викрали п'ять років назад все не виходила жінці з голови. Все що їй залишалося, це розібратися в цій справі. Просто оприлюднити все те, що приховує поліція і психотерапевти. Що ж такого відбулося, що інформація повністю засекречена? То була цікавість, яку жінка не змогла придушити. Вона ніколи не могла зробити цього, якщо її вже щось зачепило, вона так просто від цього не відмовиться. Вона не з таких людей. Надія завжди домагається свого.

Жінка їхала в поліцейський відділок, щоб зібрати хоча б якусь інформацію, хоча б крихти.

Надія бігала від одного кабінету в інший. Її каблуки були не зовсім доречні в цій справі. Біль в ногах зовсім скоро дала про себе знати. Але то було того варте. Адже одна рибка, все ж попалась на її приманку. І то був молодий психотерапевт – Максим.

Чоловік, помітивши таку красиву жінку в поліцейському відділку, яка наклеює лейкопластир на ноги, не міг не підійти і спитати чи потрібна їй допомога.

Жінка знала, як виглядає психотерапевт Анни з новин. Показували, як деякі журналісти хотіли взяти в нього інтерв'ю, але він категорично відмовляв.

Головним козирем Надії, було те що, вона знала хто такий Максим, а чоловік навіть не догадувався чим займається жінка.

— Вам потрібна допомога?

— Так, будь ласка, можете допомогти наклеїти?

Жінка включила свою привабливість, і почала обробляти цього молодого чоловіка. Це виявилось зовсім не складно.

Надія категорично не приймала відмови чоловіка від чашечки кави за допомогу, а тому малознайомі люди вже сиділи в якомусь кафе, очікуючи на своє замовлення.

Жінка порилась в сумочці і поспішила ввімкнути диктофон, хтозна що їй вдасться вияснити, вона повинна бути напоготові.

— Мені здається я вас вже десь бачила.

— Можливо чули про Анну Вишневську? Дівчину, яку викрали п'ять років назад. Я її психотерапевт. Нещодавно навіть по телебаченню показували.

— Точно. Це ж ви! До речі, що там із цією справою, як дівчина?

— Набагато краще. Пройшло немало часу з дня її втечі. Вона адаптується, звикає до нового життя.

— Мені її шкода. Напевне, їй було важко.

— Ще б пак! Знали би ви, що з нею творили всі ці роки.

— Що? — жінка видавила із себе подив і жаль. Їй було все одно насправді, все що їй було потрібно – матеріал, а для цього зіграти роль безневинної овечки було простіше простого.

— Вибачте, я щось зовсім розійшовся. Я не маю права про це говорити. Я відійду на хвилинку.

Чоловік підвівся і поспішив у вбиральню. То було хвилювання. Ще б пак! Зустріти таку красиву жінку.

Надія не гаяла часу. Швидко знайшла записничок Максима в його портфелі, який він залишив на столі. Жінка швидко сфотографувала пару сторінок і поставила все на місце. Краще не видавати себе. Буде робити все поступово. Просто потрібно зблизитись із цим чоловіком на пару днів. Це було не так вже і важко. Надія знала ціну своєї краси, і вміло використовувала це.

Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пеклаWhere stories live. Discover now