Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

В кабінеті сьогодні було холодно, тому Анна сиділа в куртці. Вона звикла до такої погоди, адже в підвалі навіть літом було досить холодно, не говорячи вже про осінь чи зиму. Максим сьогодні був більш дружелюбним, ніж завжди. Старався посміхатись Анні, навіть пробував жартувати. Сьогодні вони не розмовляли про викрадення, просто ділилися думками щодо різних тем їхньої розмови. Психотерапевт зрозумів, що не потрібно так давити на цю дівчину, інакше, вона просто злякається:

— І що було дальше? – спитала Анна з захватом. Максим розповідав їй про своє перше побачення, яке пройшло не так лагідно, як він того хотів.

— Дальше мене знудило на її плаття. Хто ж знав, що продукти в пасті були не зовсім свіжими. Після того я не телефонував їй, думаю вона б вилаяла мене, якби я це зробив, ви як думаєте?

— Не знаю. Інколи людей дуже важко зрозуміти. В один момент вони можуть помінятися назавжди, і все, це вже не та людина, яку ти знав.

— Це все залежить від нас. Ми бачимо людей так, як самі цього хочемо, і тільки якась причина змушує нас подивитися на людину по-іншому. Ми не міняємось, змінюється лише наша думка.

День пройшов дуже швидко, наче пролетів, а не пройшов. Анна навіть не помітила, як проговорила із Максимом більше чотирьох годин, вона просто не повірила своїм очам, коли глянула на наручний годинник.

Всі ці три тижня тягнулися дуже довго, наче то черепахи пересували стрілки годинників, та цей день пройшов дуже швидко, адже одразу після зустрічі із психотерапевтом дівчина вирушила до Дениса.

Вони домовились зустрітися біля університету близько п'ятої дня. Він чекав її з корзинкою в руці, а дівчина тільки і могла гадати що в ній було таке.

— Нарешті, ти б знала скільки я тебе тут чекаю.

— Що це таке? – спитала Анна, кивнувши в бік корзинки.

— Наш пізній обід. Сьогодні прекрасна погода, як раз для пікніку.

— Ти ненормальний. Холодно, наче ми на Північному Полюсі.

— Не вигадуй, для пікніка не буває поганої погоди.

— Зараз ось-ось почнеться дощ.

— Із нову ці вигадки. Глянь на небо – ні хмариночки.

Дівчина глянула на чорне небо і тільки засміялася. Ден дійсно був ненормальним. Робив те, чого не зробило би більшість людей. Він змушував її сміятися, робити це щиро, від серця. Не тієї оманливою посмішкою, а справжньою, від якої Денис розцвітав. Йому дійсно подобались ті ямочки, які утворювались, як тільки кінчики Аніних губів при піднімалися в посмішці.