Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

Було близько сьомої вечора, коли Анну виписали з лікарні. Їй дійсно стало трохи легше, та лишень фізично, душею вона була хвора, сильно хвора. Брат не розмовляв із нею по дорозі до дому, розумів, що від цього не буде ніякого толку, вона і так не відповідатиме, він уже звик до цього, звик, що його маленька життєрадісна сестричка вже не та, що це вже просто дівчина яка існує, не живе.

Вдома ніхто не допитувався де вони були так довго, ніхто і слова не сказав, тому що батьки не хотіли давити на Анну, вони розуміли, що вона зараз настільки тендітна, як фарфор.

Дівчина просто поспішила на горище, в свою схованку, як найдальше від реальності. Їй не хотілося жити, але і смерті вона боялася. Це просто було існування, нічим не заповнена пустота.

Все що її рятувало – це світ книжок, так вона не думала про все те, що з нею сталося, вона просто поринала в інший світ, реальність, де вона – ніхто.

Сьогодні зірок було дуже багато, і це дуже заспокоювало. Анна поглянула на годину і згадала про того дивного хлопця на ім'я Денис, адже була одинадцята вечора. Їй дійсно стало цікаво, чи він чекає її, їй дійсно хотілось дізнатися, чи є такі божевільні, яким він себе представив.

Дівчина накинула на себе светр, злізла по драбині вниз через вікно, і поспішила на зустріч до того загадкового хлопця. Це було такою собі подорожжю в ніщо. Дівчина була певна, що ніхто її не чекає, адже це було б дурістю, тим більше їй хотілося прогулятися під небом, вкритим зірками, їй хотілося вдихати це свіже повітря, цей запах осені.

До університету, де навчався Петро було йти не далеко, тому дівчина не поспішала, йшла повільно, наспівуючи якусь пісню.

Коли вона вже нарешті дібралася до місця призначення, глянула на годину і помітила, що спізнилась всього на п'ять хвилин. Дівчина поспішила до тієї лавочки, на якій вона познайомилася із Денисом, і сіла на неї, дивлячись на небо. Вона не чекала хлопця, ні. Вона не вірила, що він міг би прийти, вона просто сіла перепочити, просто дивитися на зорі і рахувати їх до тих пір поки не зіб'ється з рахунку. Їй подобалось помилятись в чомусь, адже їй здавалось, що саме її існування – це суцільна помилка, вона не повинна була народжуватись, того і любила робити щось неправильне.

— Я знав, що ти прийдеш, — раптом дівчина почула голос і швидко зреагувала на нього. То говорив Денис. При пітьмі він був ще гарнішим. Риси обличчя ставали різкішими а волосся ще темнішим, — Я настільки тобі сподобався?