Громовідвід

4

Кінець жовтня, 1998 рік

Ранкове сонце сліпило очі. Зустрічний вітер обдував холодом та пробуджував. Драко міцно тримався за руків'я мітли й стрімко набирав висоту. Понеділок — традиційно важкий день.

Після рясно просочених алкоголем вихідних боліла голова. Але Драко знав, що ранкові польоти допоможуть йому прийти до тями. Малфой любив вийти на поле ще до сніданку, коли більшість мешканців замку спали. Тиша й холод — кращі компаньйони. Він безцільно літав навкруги стадіону, школи, лісу, над гладдю води Чорного озера.

Драко Малфой не знав, навіщо живе. Це несподіване усвідомлення прийшло до нього вчора, коли він подивився в темно-сині очі друга. Непрохана щирість, котра спричинила ураган хвилюючих думок.

Уперше в житті те, що відбувалося, не мало сенсу. Драко не знав, для чого він був тут. Нащо він вчився в школі? Навіщо йому була освіта? Що буде далі? Він піде працювати в міністерство? У банк? Займеться бізнесом? Навіщо взагалі працювати, якщо родової спадщини вистачить на чотири безбідних життя?

Хто він? Що несло в собі поєднання літер — «Драко Малфой»?

Які ярлики визначали його особистість? Він аристократ? Спадкоємець стародавнього магічного роду? Відмінник? Чи син Люціуса, відданого слуги Волдеморта? Чи наймолодший Смертежер, який став ним не з власної волі й не зумів впоратися з жодним завданням?

Перед очима промайнули спогади про допит. Світло заклять, котрі коли-небудь застосовував підсудний, що вилітали з його палички, численні свідки, похмурі обличчя суддів. Це було принизливо. Малфоя-молодшого виправдали через відсутність доказів у звершенні непрощених злочинів. Більшість у комітеті були проти. Один із суддів з козячою борідкою сказав, що особисто буде слідкувати за Драко й не дасть йому спуску, тому що «Малфоям не можна довіряти!». Драко дали випробувальний термін, зачаклувавши паличку відслідковуючими чарами, а також зобов'язали закінчити школу.

Через мерзенні спогади Малфой вистрелив лютим закляттям в озеро, і гучний плеск прорізав вранішню тишу.

Липка трясовина невизначеності затягувала розум Драко. Він сильніше стискав мітлу й ще скоріше летів у нікуди. Він сердився. М'язи горіли від напруги. Малфой злився на себе за те, що розпускав нюні. Він злився через те, що почував себе слабким та нікчемним. Злився на самотність. Нехай в оточенні й були натовпи людей, готових рачки повзати перед ним і потурати його бажанням, але ніхто по-справжньому не знаходився поряд. Нікому не можна було довіритися. Єдиною світлою плямою була мама, яка, незважаючи на недавні події, не втратила оптимізму та властивої їй ніжності. Навіть після того, як її чоловіка запроторили до Азкабану, вона залишалася турботливою та люб'язною.