Громовідвід

27

— Герміоно! — здавлено крикнув Тео і, не роздумуючи, притиснув її до себе. — Принцесо! Пробач мені, пробач!

— Що ти?.. — слова потонули у складках мокрої мантії.

Секунду незнайомець стискав Герміону до хрусту, а в її голові разом проносились тисячі питань. Чому він тут? За що його потрібно пробачити? Він наляканий? Поранений? Здається, очі були заплакані? Він тремтить? Що сталося? Чому він сам? Що, якщо це не Тео? Тоді хто? Що відбувається?!

— Забери руки! — Драко різко штовхнув його в плече — Відійди від неї! Відійди, я сказав!

Тео відсторонився і підняв руки вгору. Зморщився від болю: органи обпалював вогонь стихійної магії. Тео розумів, що для друзів він чужа людина і йому не варто було так кидатися та лякати. Але він не міг стриматися.

Герміона жива, молода і прекрасна... І Драко... Вони стояли перед ним. Такими він їх памʼятав. За такими він сумував.

— Спокійно, спокійно. Драко, це я — Теодор, — він примирливо простягнув руки вперед, наче заспокоював пса, що гарчав. — Із дві тисячі двадцятого. Нам терміново треба поговорити. Це важливо.

— Що?! — викрикнула Герміона. Навіть у магічному світі прибульці з майбутнього вважалися незвичайним явищем.

— Якого... — Драко закрив її і войовничо націлив паличку. — Чому ми маємо тобі вірити?!

Драко впізнавав Теодора. Але інстинкти веліли захищатися. Риси обличчя друга хоч і погіршали з часом, вкрилися зморшками, але не змінилися. Темні кучері стали більш рідкими і блищали сивиною, червоні блискучі від переляку очі приховувала широка оправа окулярів. Це був той самий навіжений слизеринець, який не давав спокою Драко з самого дитинства. Але щось було не так...

Де гарантія, що це не багатозільна настійка, не чийсь тупий жарт або дурний розіграш?

— Звідки я знаю, що це справді ти? — Драко сіпнув паличкою, будучи напоготові, щоб вистрілити.

Теодор швидко і важко дихав, судомно то стискав кулаки, то різко розпрямляв пальці, облизував пересохлі губи. Його руки тремтіли, очі бігали з боку на бік.

Зосередитися було неможливо. Ще пʼять хвилин тому він бачив на обличчі найкращого друга наслідки своїх помилок. Жах мчав венами чорною смолою, змушуючи тіло тремтіти. У грудях досі горів біль від сильного сплеску стихійної магії. Його майбутнє закінчилося з останнім видихом Драко.