Громовідвід

14

Кінець літа, 1996 рік
Драко розірвав сорочку на Тео. Той скрикнув. Малфой втиснув друга в ліжко.
— Не сіпайся, баран. Ти ж собі гірше робиш. Замри, я сказав! Інакше застосую Ступефай! — прогарчав Малфой.
Він змочив бинт у темному розчині та обережно приклав до кривавого порізу на ребрах Тео. Теодор зашипів від болю. Усе його тіло було виполощене ранами. Десятки лез розірвали шкіру зсередини.
Це був не перший раз, коли Тео втікав з дому до Драко. Найкращий друг ховав його у своїй кімнаті і останнім часом все частіше загоював рани. Ніхто з дорослих не знав про це. Тео нікому не міг довіритись, нікого не міг підпустити до себе. Лише Драко.
Малфой обробляв черговий поріз над кульшовою кісткою. Зілля пахло болотним мулом та антисептиком. У кімнаті було прохолодно. Товсті стіни менору не пропускали спеку. Але Тео палав. Звивався від болю. Ліки пекли, як розпечене залізо. Рана була занадто глибокою. Розірвані тканини не переставали кровоточити. Залишиться шрам. Драко торкнувся порізу та суворо поглянув Теодору в очі.
— Якого біса він з тобою робить? Так не може продовжуватися.
— Це все на краще. Заради великої цілі. Він хоче зробити мене кращим, — методично викарбував Тео.
— Ти не повинен це терпіти.
— Все нормально, Драко.
Вони обоє розуміли, що це не так.
Малфой потягнувся до рани на шиї, і його рукав припіднявся. Тео перехопив руку Драко почорнівшими пальцями.
— Що це?! — занепокоївся Тео. Його погляд прикувала чорна мітка. — Ти що, також?...
— Так... — Малфой висмикнув руку та опустив рукав. Він більше не міг дивитися другу у вічі.
— Але... Як це можливо? Тобі ж шістнадцять! — чи то з жахом, чи то з захопленням спитав Тео. — Як тобі це вдалося?
— Ти гадаєш, я її в конкурсі виграв? Блять, Тео, якщо б в мене був вибір... Я б ніколи... — Драко обхопив голову руками.
Нове життя звалилося на його плечі, притиснувши тягарем непрошеної відповідальності. Він повинен стати темним чаклуном. Слугою. Він повинен був навчитись катувати людей та вбивати їх, не сіпнувши оком. Він повинен був стати найкращим.
Драко прийняв ношу.
Але він не дозволить другові провалитись в цю безодню.
— Будь ласка, пообіцяй мені, що ти не станеш... — благально прошепотів Драко.
Тео відвів потемнілий погляд у вікно.
— Ти ж знаєш, що я не можу... — відповів він.
Драко застосував кілька цілющих заклять і дав другові снодійне зілля. Коли чорне небуття поглинуло розум Тео, Драко вирішив залишити його та дати відпочити. Виходячи з кімнати, він зіштовхнувся з Нарцисою. Машинально сховав закривавлені бинти за спину.
— Мама? Що ти тут ро...
— Драко, заспокойся. Я знаю, що ти допомагаєш Тео. Ти чудовий друг, — вона ніжно провела рукою по його щоці. — Я пишаюсь тобою.
Драко полегшено опустив плечі, але насупився.
— Я... я роблю недостатньо, — відрізав син.
Йому хотілося по-справжньому допомогти. Врятувати друга.
— Ти дозволяєш Тео впоратись. Ти його опора, синку. Це дуже багато значить.
— Порожні розмови. Краще б я пішов до його батька і показав... я б йому!
Драко стиснув кулаки, в яких все ще були бинти. Кілька крапель крові впали на дерев'яний паркет.
— Драко, сильний не той, хто ранить, а той, хто захищає... — Нарциса по-материнськи обійняла його.
Секунда спокою була цінніша за все золото світу. Вони неспішно пішли вперед коридором. Обійми Нарциси нейтралізували лють.
— Необхідна особлива мужність, щоб допомогти близькій людині впоратись з труднощами. Ти дуже сильний. Впевнена, Тео вдячний тобі, — її мелодійний голос розлився заспокійливим відлунням похмурим холом.
— Тео бачив мітку.
В очах матері спалахнув жах. Здавалось, вона встигла забути про те, що її сина прирекли на вірну смерть, доручивши нездійсненне завдання. Усвідомлення неминучого стисло горлянку. Вона занадто добре знала свого Драко і його світлий бік. Він ніколи не зможе вбити Дамблдора. І Волдеморт стратить його за це.
— Драко, ми впораємось, — її фраза разила невпевненістю. — Ми з батьком тобі допоможемо.
— Він вже достатньо допоміг.
— Прошу тебе, не злись на нього. Зараз ми всі повинні триматися разом. Тільки так ми зможемо пережити це.
***
Переддень Різдва, 1998 рік
Драко торкнувся важких кованих дверей, і вони покірно відчинилися. Легко та безшумно, нібито нічого не важили. Потік крижаного вітру увірвався до Малфой-менору, підштовхуючи гостей в спини. Дім ніколи не був таким холодним. Похмурим. Порожнім. Навіть у часи захоплення Волдемортом в менорі залишався проблиск тепла. Нарциса вміла створювати затишок однією лише своєю присутністю.
Драко йшов похмурим коридором. Тео слідував тінню. Він міцно тримався поглядом за плечі Драко, побоюючись кліпнути, ніби той міг зникнути. Хлопці були одягнені в чорні пальта з ґудзиками до самого горла. Спини вкривали мантії, що обвивали тіла, піддаючись зимовому потоку повітря. Неживе, бліде обличчя Драко спотворювали глибокі тіні. Він не спав другу добу. Тео зливався з чорнотою приміщення. Лише сині очі сяяли в темряві. Хлопці виглядали незвично дорослішими. Важкий погляд та траурний одяг додавали років.
— Я хочу випити, — твердо промовив Малфой.
— Добре, — полегшено видихнув Тео.
Вони попрямували до вітальні.
Драко майже не розмовляв останні кілька днів. Він чітко слідував інструкціям, зберігаючи мовчання. Похоронна процесія, десятки вбитих горем далеких родичів, порожні шаблонні співчуття. Традиції, які здавались безглуздими та занадто награними. Застарілі релігійні обряди, що викликали відразу. Плачучі, втрачаючі свідомість малознайомі люди. Лицемірні, брехливі. Їх хотілося викрити та звільнити з театру. А ще репортери... Драко набрид весь цей пафос, з яким вони описували життя Нарциси у своїх жовтих газетках. Вони снували та випитували подробиці її смерті, питання спадкоємства та долю роду Малфоїв. Мерзотні, ганебні гієни. Стрибають на руїнах його життя заради легкої наживи.
Драко хотілось підірвати їх усіх. Перетворити цей цирк на жменю попелу.
Але він не виказував емоцій. Він був холодним. Стриманим.
Коли він побачив своє прізвище на надгробку, дитяча віра у незламних  батьків одразу обвалилася. Драко знав, що одного разу матері не стане, але це здавалося неможливим. Далеким. Нездійсненним. Вона була такою... сильною. Безсмертною. «Малфой» — шепотіла надгробна плита. Вона переконувала, що існування рано чи пізно закінчується. Одного разу і його ініціали висічуть на холодному мармурі. Життя крихке, як тонкий лід. І Драко вже чув, як розростаються тріщини під ногами.
Але він не виказував емоцій. Драко був холодним. Стриманим.
Він розділив тіло і душу. Тіло відтворювало дії, на які чекала спільнота. А душа... душа та розум оніміли. Драко захищав себе від зовнішнього світу і ховав за незламною стіною. Тепер він сам за себе. Коли труна, вкрита пишним покривалом з блакитних гортензій, опускалась у фамільний склеп, жоден м'яз на його обличчі не сіпнувся.
Жодних емоцій. Він був холодним. Стриманим.
Драко провів мати в останній шлях порожнім, відсутнім поглядом. Ніщо не виказувало його. Ніхто не бачив, як серце стискали розпечені ланцюги, коли Драко опустив старовинну раму з павичами на небесні гортензії.
«Блакитні хмаринки для найкрасивішої жінки у всесвіті», — повторював хлопчик на фотографії.
Нестерпний біль втрати розривав груди. Глибокі опіки від ланцюгів проростали та спотворювали серце навічно. Їх неможливо вилікувати. Частинка світлої душі померла разом з матір'ю.
Але ніхто цього не помітив.
Ніхто. Окрім Тео.
Життя Драко більше не мало сенсу. В нього більше не було сім'ї. Не було планів на майбутнє. Не було колишніх переконань. Нічого. Тільки рука друга на плечі, яка залишилась останнім якорем в цій реальності. Відданість Тео не давала світу Драко остаточно зруйнуватись.
Теодор не знав, що говорити. Як правильно вчинити у подібній ситуації. Йому відчайдушно хотілося допомогти другові. Розділити його біль. Послабити його. Тео пережив смерть обох батьків, але в нього не було такого міцного зв'язку, як у Драко з Нарцисою.
Він не знав, що сказати.
Але нічого не потрібно було говорити. Драко ненавидів порожні розмови. Дії значили більше, ніж слова. І те, що Тео був поруч, кричало голосніше тисячі фальшивих співчуттів. Одна його присутність слугувала ілюзією порятунку. І цієї ілюзії вистачало, щоб триматися на плаву. Тео став для Драко опорою. Тео потрібен йому.
Проходячи повз кабінет Люціуса, Драко різко зупинився. Із силою штовхнув двері та зайшов усередину.
Кімнатою не користувались з моменту ув'язнення Малфоя-старшого в Азкабані. Приміщення було холодним. Тут не топили. Пахло вогкістю та старовинними дерев'яними меблями. Тео запалив кінчик палички та освітив кабінет. Холодні відблиски ковзнули хромованими деталями письмового стола, кришталевими камінцями люстри та високими лакованими книжковими полицями. Меблі вкрились пилючним шаром забуття. Кабінет чекав свого господаря. На столі лежав стос листів, пір'я та чорнильниця, вміст якої давно висох. Драко провів пальцем по конверту та впізнав почерк батька. Образ Люціуса нібито виріс з порожнечі.
«А ти подорослішав...» — пронісся в голові хриплий голос батька. — «Але так і не навчився себе контролювати. Слабак. Моє найбільше розчарування...»
Драко стиснув зуби та перевів погляд.
Над виступаючим бортом каміну висів портрет подружжя Малфоїв. Важка різьблена рама підкреслювала велич роду. Статус. Нарциса сиділа в оксамитовому кріслі та віддано тримала чоловіка за руку. Її обличчя прикрашала ледве помітна посмішка. Люціус стояв за кріслом. Платинове волосся бездоганно вкладене назад. Мантія накинута на одне плече. Рукава сорочки спеціально закатані, щоб оголити чорну мітку — предмет особливої гордості. Військова ознака. Медаль за відданість.
Драко підійшов ближче та відчув, як гіркуватий присмак в роті розростається до нудоти. Провина та злість пробирались крізь захисні стіни. Він сильніше стиснув щелепи, наказуючи собі триматись.
Тео залишився біля входу та насторожено спостерігав за діями друга. Тривожне передчуття пробігло морозом по спині.
Біля портрету стояла кришталева ваза з гілочкою блакитної гортензії. Вона давно засохла. Пожовклі бездиханні суцвіття опали та вкрились пилом. Драко намагався взяти квіточку, але та розкришилася в його руках. Драко гнівно стиснув кулаки.
Він не врятував матір. Не зміг її захистити. Він не впорався. Знову.
Ненависть. В'язка, чорна ненависть заполонила вени Драко. Вона отруювала його організм, перетворюючи в найманця помсти.
Драко поглянув на батька і зіштовхнувся з зарозумілим порожнім поглядом. Люціус гордовито посміхнувся. Сірі, як отруйна ртуть, очі іскрилися зневагою. Бездушні. Зовсім як у сина. Драко такий самий. Точна копія Люціуса. Ідеальний спадкоємець. Жорстокий. Гордовитий. Та... боягузливий.
Він не врятував. Він не зміг. Він дозволив це знову.
Слабак.
Нікчема.
— А-а-а-а-а!!! — з горлянки вирвався роздираючий душу крик.
Драко схопив паличку та вистрелив руйнівним закляттям. Блискавки зі свистом розлетілись кабінетом, підпалюючи все, до чого торкались.
— Ні! — він гнівно сіпнув рукою. Випустив ще три розряди.
Спалахнув вогонь. Постріл. Непідйомний кам'яний стіл відкинуло до дальнього кута. Він проломив підлогу та розколовся. Вибух. Полум'я зростало, погрожуючи поглинути кімнату. Тео інстинктивно дістав паличку. Він не підходив. Драко необхідно виплеснути емоції. Йому треба пережити це.
— А-а-а-а-а!!! Ні! Ні!
Драко відчайдушно розстрілював ненависний кабінет. Він хотів знищити все навколо. Позбутися клятих слідів батька. Стерти його присутність. І стерти себе. Знищити. Назавжди.
Блиснув червоний промінь, і кришталева люстра з гуркотом вдарилась об дерев'яну підлогу. Скельця перетворилися на друзки і хаотично розлетілись по кутах.
— Ні! Ні! Ні!
Змах. Удар. Камін розсікла величезна тріщина. Гуркіт грому. Портрет зірвався та звалився на підлогу. Постріл. Драко підірвав глибу мармуру, і уламки розсікли портрет на частини. Уривки холсту, ніби шматки шкіри, повисли на рамі. Камін перетворився на руїну. Драко впав на коліна, схопив мармуровий уламок і щосили встромив його в передпліччя з тавром. Він висіче цю кляту ознаку! Вирве її! Знищить мітку, яку ненавидить!
І все своє минуле.
— А-а-а-а-а!!!
— Драко!
Драко заніс камінь над рукою. Пролунав глухий удар плоті, що розривалася. Крик. Удар. Чорна змія забилась в агонії. Почулося шипіння. Драко трясло від гніву та відчаю. Його тіло охопили конвульсії. Удар. Удар. Удар. Він не міг розтиснути камінь. Не міг зупинитися. Удар. Удар. Удар. Від місця, де був Драко, поповзла крижана хвиля. Підлога вкрилась памороззю. Холод тріщав.
— Що ти робиш? Драко, зупинись! — кричав Тео.
Але він був далеко. За межею реальності. Гнів приголомшував.
Розірваний портрет вкрився кригою. Тріск. Асиметричні візерунки перетворили шматки на жахливі кришталеві скульптури. Герої картини завмерли. Тріск. Хрускіт. Мороз розростався, немов смертоносний плющ, вкриваючи меблі інеєм. Але вогонь поглинав кімнату зверху. Він піднімався стінами та безжально розтікався стелею. Язики полум'я злизували життя. Книжкова полиця зламалась, і томи з гуркотом впали у жерло полум'я. Стіни тріщали. Невідома сила розривала кам'яну кладь, як іграшкові кубики. Драко з відчаєм встромляв гострий камінь в руку, і вени розривались під натиском мармуру. Удар. Ще. І ще. Ринула кров. Гарячі краплі бризкали на підлогу та перетворювалися на червоні крижинки. Драко кричав. Але не відчував болю. Удар. Він нічого не відчував, окрім горя. Роздираючого серце, нещадного горя.
— А-а-а-а-а!!!
Величезний шмат стіни звалився, як переможене чудовисько. В повітря піднялись клуби пилу. Тріщини уривчасто та хаотично повзли до стелі.
Втрата. Незворотна втрата. Нічого неможливо змінити. Удар. Удар. Удар. У кривавому місиві зі шкіри та м'язів блиснула кістка.
— Драко, стій! — Тео схопив його за руку.
Він впав на коліна поруч. Розімкнув закривавлені пальці та викинув камінь. Міцно обхопив розірвану руку, щоб зупинити кровотечу та притиснув Драко до себе.
Драко виривався та кричав. Льодяна хвиля обпалювала руки Тео. Вогонь грозився накинутися зверху. Підлогу розсікли тріщини. Все от-от звалиться. Зникне. Пропаде. Та поховає їх разом із собою.
Драко кричав. Його шию обвивали пульсуючі вени. Голосові зв'язки на межі. Стіни тріщали. Він не міг плакати. Навіть зараз він не міг дозволити собі слабкість. Вибух. Сльози — недозволена розкіш. Він би хотів. Чорт забирай, він би дуже хотів! Гуркіт. Але не міг розрядитися. Не міг відпустити темряву. Він стримував отруйну суміш скорботи та ненависті всередині. Вікно під тиском холоду тріснуло, і вкрите інеєм скло посипалося на підлогу.
— Ти не він! Ти ні в чому не винен! Чуєш? Ти не винен! — Тео обхопив Драко іншою рукою та міцніше притиснув до грудей. Він відчув, як тіло завібрувало від розривного крику друга. — Ти не винен! Ти не винен! — похитувався Тео, повторюючи слова, як мантру.
Він впився пальцями в Драко так, що ті побіліли. Кров розтікалася по руках, обвиваючи їх, ніби бордові браслети. Він врятує його. Він потрібен йому.
— Ти не винен! Ти не винен! Драко! Ти не винен!
Тео обхопив рукою його підборіддя та підняв голову. Драко побачив... Із синіх наляканих очей текли сльози. Сльози тривоги та страху.
— Ти не винен, Драко...
Секунда. Судома відпустила тіло. Драко здався. Він опустив голову на груди Тео. Він більше не кричав. Тео притиснувся щокою до волосся. Все ще похитувався. Драко відчув, як кілька краплинок впали йому на шию. Гарячі. Вони подіяли, як знеболювальне. Тремтіння поступово вгамовувалось. Тео щосили стискав Драко. І плакав. Крізь уривчасті схлипи Драко чув шепіт друга, який говорив одну і ту саму фразу — «ти не винен». Від втрати крові темніло в очах. Світ розпливався і танув. Темрява більшала. Поглинала.
Полум'я пожежі підступало ближче. Карниз обірвався, і вогняний спалах майже торкнувся іскрами фігур на підлозі. Гуркіт. Кам'яні стіни розсипалися, ховаючи під собою залишки кабінету. Тріск. Крижана хвиля дісталась до стелі та зчепилась із вогняним монстром. Пролунало люте шипіння. Дві стихії билися на смерть. Величезна тріщина пронизала стару ліпнину та воюючих стало троє.
Світ навколо руйнувався.
Але поруч з Тео біль німів. Відступав.
На руїнах минулого зароджувалась нова ера.
Драко не один.
І він не винен.
***
Тео затиснув бинт зубами та потягнув на себе. Міцно обхопив поранене передпліччя Драко у спробі знерухомити. На місці чорної мітки зяяла глибока рана. Червона кров просочувалася крізь шари марлі. Металевий запах пробуджував нудоту. Драко застогнав та зігнувся усім тілом. Бинт вискочив.
— Не сіпайся, баран. Замри! Інакше я застосую Ступефай! — гаркнув Тео та втиснув голову Драко в ліжко.
— Десь я це вже чув... — хрипло засміявся «пацієнт».
У кімнаті Малфоя було холодно та похмуро, як, втім, і в усьому менорі. Тео запалив камін та з допомогою магії присунув величезне ліжко ближче до вогню. Ставало тепліше. Але, можливо, це не від полум'я. Помаранчеве світло окреслило фігури двох. Драко заламувало від болю. Його знесилене обличчя сковувала судома. Волосся промокло від лихоманки. Розірвана рука лежала на колінах друга, інша люто вчепилась в ліжко. Темно-зелене покривало розфарбували багряні розводи. Вони нагадували атлас світу. Криваві материки в зеленому океані оксамиту.
Тео розірвав рукав забрудненої сорочки. Він знайшов у шухляді столу залишки зілль, якими Драко колись загоював рани йому самому. Тео приготував цілющий розчин та змочив в ньому бинти. Коли ліки торкнулися рваної рани, Драко сіпнувся від вогняного болю — так сильно пекло цілюще зілля. Тео знову обхопив покалічену руку і почав рівномірно намотувати бинти. Біла змія рухалась спіраллю, обіймаючи розірвану плоть. Пов'язка вкривала все більшу ділянку рани. За пекучим болем по тілу розтікався приємний холод. Тео намагався діяти обережно. Він ледве торкався, не відриваючи погляду від Драко. Спритно орудуючи пальцями, Теодор натягнув залишки бинту та, схилившись, розірвав зубами кінчик надвоє. Пальці пораненої руки торкнулися грудей Тео. Він на секунду завмер. Драко також. В тиші перешіптувались два серцебиття та тріск каміну. Драко відчув, як холод від ліків зливається з хвилею заспокоєння, яку зазвичай дарував глибокий погляд Теодора. Але тепер було щось ще... Тео пропустив вдих. В голові не було жодної думки.
— Чому не магією? — Драко ковзнув очима по бинтах.
Погляд Тео прослідкував за ним.
А дійсно, який сенс був в тому, щоб робити перев'язку руками, а не безконтактною магією?
Тео відмер. Зморгнув незручність. Вирівнявся. Обмотав кінчиками бинта руку та зв'язав їх у міцний вузол. Драко сіпнувся від такого різкого руху.
— Хочу бачити, як ти страждаєш, — усміхнувся «лікар».
Тео витер руки об штани та призвав білосніжну паличку. Він прошепотів декілька заклинань, і Драко відчув, як біль ставав слабшим, а рана починала свербіти. Прискорене загоєння. Складні чари.
— Ти вивчив нові цілющі? Де? — Драко запитально підняв брову.
— Життя змусило... — весело відповів Тео та плюхнувся поруч з другом. Той скривився: ударна хвиля зачепила руку.
Вони лежали в тиші. Снігопад посилювався. Завірюха стукала крижинками у вікно, нагадуючи, що світ навколо все ще існує. У каміні тріснуло поліно, і зграя іскорок відлетіла доверху. Тео, бавлячись, підхопив іскорки стихійною магією та примусив їх танцювати під стелею. Підкоряючись повільним рухам його пальців, вони кружляли, ніби зірочки. Потріскували та розпалювалися. Драко замислено спостерігав за імпровізованим небосхилом. Буря в голові заспокоювалася, а думки більше не мчали, як шалені. Вони, нібито іскорки під стелею, піддавались чарівному танку дбайливого хореографа.
Драко відчув спустошення. Ненависть на себе і на батька прорвалася крізь незламні стіни. Він виплеснув її. Вона пішла. Нібито йому дійсно вдалось вирвати своє минуле разом з чорною міткою. Він усвідомив. Драко справді відчув, що його доля віднині належить лише йому. І він не хотів котитися у прірву. Все, з чого раніше складалось його життя — це гнів. Тепер його не стало. Порожнеча всередині благала, щоб її заповнили новими почуттями.
— Тео... — видихнув на зірочки Малфой.
— М? — поглянув на нього Тео.
Драко обернувся, і вони зустрілися очима.
— Дякую тобі.
Теодор реготнув та подивився на іскорки.
— Відпрацюєш.
Драко усміхнувся. Так приємно було знову усміхатись.
— Я все ще хочу випити.
— Натяк зрозумів. Я зараз.
Тео повернувся з двома важкими граненими келихами та пляшкою вогневіскі. Він, левітуючи перед собою предмети, розлив бурштинову рідину по келихах та простягнув один Малфою. Драко припіднявся та сів поруч з Тео. Він зробив ковток, трішки скривився і знову всміхнувся. Алкоголь приємно обпалював горло.
— Що далі? — спитав Драко кудись в порожнечу. Питання включало в себе одразу декілька інших.
— А що далі? — Тео дивився на вогонь та пив свій напій.
— Я не знаю... — Драко запнувся, немов вирішив сказати щось важливе. — Який у цьому всьому сенс?
Тео обернувся на друга. Він став серйознішим.
— Якщо тобі не подобається твоє життя, ти можеш спробувати побудувати нову реальність.
Драко тяжко зітхнув.
— Так, я розумію, як це красномовно звучить, — продовжив Тео, не відриваючи погляду, — але що залишається? При народженні нам роздали класні карти. Батьки спробували розіграти їх найгівнянішим чином. Дякуємо їм за це. Половина колоди нахрін втрачена. Друга розірвана та забруднена. І все. Ми або сидимо з гімняним розкладом, або малюємо нові карти.
— Мерлін, тобі точно треба йти в політику.
— Ми самі відповідальні за свої дупи. Ну так, таке трапляється. Світ несправедливий. А ми бідні, нещасні... Але як щодо того, щоб не просрати цю лялечку, що кличуть життям?
— Звучить заманливо, — замислено усміхнувся Драко.
Він підняв келих до вогню. Темний віскі у світлі каміну переливався яскравими фарбами та нагадував рідкий бурштин. Приємні асоціації одночасно охопили розум хлопців.
— Можна я дам пораду? — спитав Тео.
— Спробуй.
— Відкрийся їй, — Тео відвернувся до вогню. Він знову став серйозним, а в очах майнув сум. — Не втрачай світло через старі переконання... які навіть не твої.
— Про що ти говориш?
— Ти розумієш, про що... точніше, про кого я. Ще не пізно змінити життя. Мені здається, вона може з цим допомогти.
Драко прикрив обличчя долонею здорової руки. Солодкий запах пробирався в спогади. Звук жадібних рухів. Відчуття печіння в руках. Її промокла спина. Рване дихання. Налякані очі.
— Малфой... Драко... — Тео торкнувся його потилиці.
Драко здригнувся. Відхилив голову та сильніше сперся на руку друга. Немає сенсу грати ідіота, якщо Тео бачить його наскрізь. Може й правда прийшов час знімати маски?
— Це неможливо, — глухо мовив Драко. Слова сочились болем, який гноївся в його серці багато років.
— Ти змінюєшся, — Тео міцніше стиснув його потилицю. — Вона це бачить. Одна з небагатьох, хто бачить твій клятий світлий бік...
Їдка правда щипала очі. Драко скинув руку Тео та впав на спину.
— Легко бути благородним лицарем, коли б'єшся з очевидним злом... а не коли тебе мучать думки про власну нікчемність.
— Для перемоги над власною нікчемністю також потрібні сили.
Тео допив віскі та відправив келих на комод. Він м'яко опустився поруч з Драко та продовжив:
— Тільки я тебе благаю, не виміщуй свої екзистенційні муки на ній. Вона вразливіша, ніж здається. Вона крихка, хоч і б'ється, наче клятий воїн.
Драко прикрив очі та стиснув щелепи. Він ненавидів те, що в її присутності поводився як розлючений другокурсник. Виміщував гнів, щоб насититись її чистими, щирими емоціями. Щоб спробувати життя. А вона терпіла. Не велась на поводу в садиста. Смілива, горда дівчинка.
— Якби я був на її місці, я б прокляв себе, — заключив Драко.
— Я б також, — засміявся Тео.
— Тоді чому ти думаєш, що вона... зацікавлена? — те, що Драко промовив це вголос, було неймовірним зусиллям над собою.
— Спостережливість — найсильніша зброя.
— Не працює твоя клята спостережливість.
— М-м-м?
— Тільки не говори мені, що ти цього не помічаєш. Вона ж пожирає тебе очима. Тебе, — Драко повільно і тяжко видихнув. — Вона зневірилася до того, щоб поговорити про тебе зі мною! Ти можеш собі уявити, чого це варте в її цукровому світі? Вона хоче тебе, Нотт. Тебе. Не мене.
— Ти маєш рацію. І не маєш... — Тео підступно посміхнувся. Він був дуже задоволений розмовою.
— Що?
Тео схопився з місця та навис над другом. Кучері впали на очі.
— Малфой, бляха, ми обидва їй потрібні. Як можна бути таким розумним та тупим одночасно?
Драко тицьнув мораліста в плече, і той знову впав на ліжко.
— Сука, з чого ти взяв? — гаркнув Малфой.
— Якщо я скажу тобі про спостережливість, ти мені вріжеш?
— Однозначно.
— Тоді інтуїція...
Вони замовкли. Тео розважався. Драко злився. Тео усміхнувся, як шалений змовник. На обличчі Драко читались серйозність та біль.
— Як ти собі це уявляєш? — ледве чутно протягнув Драко.
— Якось та й уявляю... — багатозначно відповів Тео, танцюючи бровами.
— Психопат.
— Подивимось... Ти мені потім ще подякуєш.
І знову тиша. Хлопці поринули у свої роздуми. Кожен проживав в уяві альтернативні життя можливого майбутнього.
Тео повернувся до Драко, той подивився у відповідь. Хвилину вони мовчки дивились один на одного, не наважуючись висловити думки вголос.
— Я не хочу тут бути, — перервав мовчанку Драко.
— Поїдемо до мене?
— До тієї діри?
— Ти ображаєш мої почуття, — Тео показово сплакнув. — І взагалі, я б на твоєму місці не вийобувався.
— Добре... Тільки якщо на ліжку спатиму я, — губ Драко торкнулась легка посмішка.
— Як накажете, мій господарю, — Тео повільно кліпнув, зображаючи покірність. Він посміхався, тому що помітив — Драко ставало краще. — Надішлеш патронус Забіні?
Драко заплющив очі та насупився.
— Я не можу більше викликати патронус, — прошепотів він.
В його тілі було занадто багато болю. Забагато страждань. Для виклику патронуса необхідно подумати про щось світле. Потрібні хороші відчуття та спогади. А в душі Драко залишилась тільки безпросвітня темрява. Сковуюча. Задушлива.
Тео змахнув паличкою та невербально заключив у сріблястий промінь послання. Вісник вискочив крізь заледеніле вікно та помчав до адресата. Дві пари очей прослідкували, як сріблястий вогник поступово потонув у грудневій негоді.
— Розкажи мені щось... — Драко не міг більше варитися у казані отруйних думок.
— Наприклад?
— Що хочеш. Просто не мовчи.
— Давай почитаю? — жваво запропонував Тео та закликав до себе невеличку книгу в жовтій обкладинці. — Теорія часів Йонаса Канвальда до вашої уваги!
Драко посміхнувся та заплющив очі. Із внутрішнього боку прикритих повік розливалися строкаті візерунки. Оксамитовий голос Теодора заповнив темряву. Він міг без втоми читати про своїх улюблених теоретиків. Драко не замислювався над суттю, лише слухав звуки. Складні речення зливались в плавну, гіпнотичну мелодію. Це було схоже на читання перед сном. Сюжет розповіді не важливий, головне — чути голос рідної людини. Голос, який заспокоює. П'янить. Втома туманила свідомість, мелодія занурювала у в'язку безодню мрій. Тіло розтікалось темно-зеленим покривалом. Тео знизив гучність, коли помітив, що Драко став дихати глибше. Заснув.
Читач дбайливо всміхнувся.
Драко зміг заснути, незважаючи на жахливі події останніх днів. Він спав, тому що Тео був поруч. Тому що з ним він відчував себе в безпеці. Тому що він не один.
Тео замовк. Відклав книгу. Підпер голову долонею та опустив важкий погляд. Драко насупився уві сні. Він щось простогнав та зігнувся, підтягуючи коліна. Бинти на пораненій руці стали зовсім бордовими. Тео ковзнув пальцями по повітрю, і пов'язка змінилась на свіжу.
Він прислухався до розміреного дихання Драко та мимоволі підлаштувався в такт. Тео уважно вдивлявся в бліде напружене обличчя.
Темні вії тремтіли від неспокійного сну. Блакитні сплетіння вен проявлялись крізь тоненьку шкіру біля очей. Губи були трішки відкриті. Виднівся край зубів. Зведені брови утворювали глибоку зморшку.
Тео також насупився. Потягнувся рукою. Імпульсивний порив. Він захотів розгладити емоцію болю на обличчі Драко... але завмер в останню мить.
Він примусив себе відірвати погляд, відчуваючи, нібито він робить щось неправильне, нібито зараз його хтось викриє в злочині. Заломив пальці.
Він встав з чотирьохмісного ліжка і тихо, ледве торкаючись підлоги, підійшов до величезного вікна. Минуючи бік, де спав друг, Тео змахнув паличкою та прибрав стрічки закривавлених бинтів. Від вигляду багряних плям всередині знову все стислось.
Підвіконня було настільки широким, що могло слугувати ще одним ліжком. Забравшись на нього з ногами, Тео зняв взуття та торкнувся оголеними стопами до холодного мармуру. Тонке скло вікна рясно заліпив сніг.
Хутко клацнувши пальцями, чаклун відкрив заледенілу стулку. Морозний вітер полоснув по шкірі. Драко зіщулився від раптового доторку холоду. Тео спіймав себе на бажанні прикрити лежачу постать, але зупинився, переконуючи себе, що це було б дивно. Невиразні почуття від вигляду сплячого друга пробиралися в район сонячного сплетіння. Тео непокоївся за Драко. І за себе...
Він прикрив повіки. Переживання та тривога зводили живіт, нібито невивчені слизькі морські істоти, які обволікають тебе та тягнуть на дно. Тео несвідомо провів перед очима рукою. Ніжну шкіру пекло від недавніх сліз. І це було дуже дивно.
Все було дивно.
Тео згадав день, коли Ґрейнджер помахала йому. І відчув тепло. Тепло, яке лякало. Тепло, яке занадто глибоко проростало в серці. Тепло, яке за законом жанру потім обов'язково хтось зрубає... і стане занадто боляче.
Вуглик покинутої цигарки обпік замерзлі пальці. Тео сіпнувся. Знову розплющив очі. Темні, кольору шторму, вони зливалися з зимовим нічним небом. Він подивився на Драко, що спав в обіймах довгої грудневої ночі, і його накрила дивна емоція. Непрошена, невимовна... ніжність.
Ніжність?
Усвідомлення примусило стиснути зуби.
Це дивно.
Це дивно.
Це дивно.
Він все ще не розібрався в своєму ставленні до Ґрейнджер, і одразу, при вигляді сплячого Малфоя, глибоко всередині, там, де всі ховають свої секрети, зароджувались нові лякаючі почуття. Почуття, які можуть все зруйнувати. Тео не готовий втратити друга через... те, в чому навіть собі зізнатися неможливо.
Ні. Це повна маячня. Це наслідок втоми. Спотворена відповідь організму на стрес. Це зовсім невчасно. Не за планом.
Тео втомлено провів рукою по обличчю.
— Пиздець... — вирвалося на видиху. Він притулився щокою до заледенілого вікна та його погляд знову, нібито клятим магнітом, притягло до найкращого друга, що тонув у темряві.
Тео випалив цигарку, не відриваючи очей. І ще одну. Він усвідомлював, що розумніше було б піти в гостьову кімнату, в зал... та куди завгодно, лише б не сидіти на підвіконні і не розглядати сплячого, наче маньяк. Але він не міг зупинитись. Не хотів. Погляд був єдиним, чим Тео міг торкнутись Драко. Щоб не розбудити. Не налякати. Щоб все не зіпсувати. І щоб Драко ніколи не дізнався про це. Ніч була співучасницею Тео. Вона ховала тривожний, жадібний погляд під полами своєї чорної мантії. Немає нічого протиприродного, щоб просто дивитись. Правда?
В ребрах ставало тісно від внутрішнього протиріччя. Вони стискали наляканого звіра, ніби клітка. Тео вирівнявся, щоб вдихнути глибше, і відчув, як у грудях зароджуються вібрації. Тільки не це. Він опустив ноги з підвіконня та вчепився пальцями в край. Заспокоїтись. Треба заспокоїтись. Але тремтіння вже розносилось кімнатою. Заледенілі шибки вікна помітно вібрували. Сніг, здригаючись, сповзав. В каміні затріщало вугілля. Вібрації перетворювалися на гул. Тремтіння оживляло ліжко, стіл, комод та книжкові полиці. Кімната тремтіла, немов від невеличкого землетруса. Драко скривився та мотнув головою. Тео зіскочив босими ногами на підлогу та беззвучно поспішив до виходу. Схопившись за ручку, він обернувся і знову торкнувся поглядом. Єдиним, чим міг. Драко спав. У синіх глибинах майнуло зізнання, щільно закуте страхом. Жахом.
Це дивно.
Це дивно.
Це дивно.
Тео тихо причинив двері зі зворотного боку та сповз на підлогу. Він обпер обличчя в долоні і ледве чутно простогнав.
Цього не може бути.
Треба відволіктись. Оскільки сон сьогодні не входив в розважальну програму, треба було чимось зайняти думки. Книги. Точно. Тео знав, де у Малфоїв бібліотека. Він провів у ній багато годин в ті дні, коли тікав від батька.
Тео, наче безшумна тінь, плив темними, порожніми коридорами менору. Босі ноги мерзли від холодної дерев'яної підлоги. Але Тео не помічав дискомфорту. Його фізичні відчуття меркли порівняно з емоційною баталією.
Зайшовши до бібліотеки, Тео одразу ж за звичкою зробив глибокий вдих. Легені заповнив аромат старих сторінок, книжкового пилу та... дому. Бджоли в грудях складали зброю. Тремтіння поменшало. Усмішка ледве торкнулася губ. Тео пробігся пальцями по корінцях та дістав книгу, яку він неодноразово перечитував у складні моменти. На подив, це був не зарозумілий науковий трактат. Ні. Затерта чорна обкладинка із золотими літерами ховала пригодницький роман про чаклуна, який, змінивши хід історії, врятував весь світ та знайшов спокій. За основу сюжету була взята доля братів Гор. Тео надихала сміливість головного героя і його відданість вічним цінностям. В момент, коли протагоніст стояв перед важким вибором, Тео завжди був на його боці. Завжди. Загальне благо вище одиничного випадку.
Тео забрався у величезне шкіряне крісло навпроти каміну. Він ковтав сторінки одну за одною і, здавалось, на декілька годин випав з реальності. Ідеально. Тепло вогню пробиралося під шкіру та розслабляло м'язи. З'явилося відчуття затишку. Тео відірвав погляд та замислився про останній прочитаний рядок. На полиці біля каміну він помітив кілька альбомів із магічними фото. Сріблястий корінець був підписаний каліграфічним почерком — «1976 рік». Тео насупився, відклав книгу та піднявся. В альбомі зберігались студентські спогади Нарциси та Люціуса. Фотографії молодих батьків Драко нагадували про те, яке швидкоплинне та крихке життя. Ось Нарциса безтурботно всміхається і лагідно тримає молодого аристократа за руку. Вона тоді не знала, чим розрахується за їхній союз. Тео бездумно гортав зображення, доки не наштовхнувся на фото, яке нещодавно йому показувала Ґрейнджер. Професор із захисту від темних мистецтв Супмет стояв в оточенні своїх найкращих учнів. Серед них була його мати. Люціус стояв ближче за всіх до професора. Маріанна тримала в руці зошит зі знаком переплетіння трьох годинників. Точно такий самий був на дошці. Ще на дошці були дивні формули. Тео не бачив таких раніше. Він придивився та зміг прочитати лише уривок фрази — «Обскури енергетично здатні...». Тео дістав знімок та поглянув на зворотний бік. Вицвілі чорнила швидким почерком говорили: «Час треба використовувати творчо, будь-який час — шанс здійснити величне». У правому нижньому кутку був знак у вигляді трьох пелюсток, переплетених між собою. Триєднання часу.
Німа іскра. Це воно! Зіниці Тео розширилися, як у дикої кішки, що помітила здобич. Він кинув альбом та вискочив з бібліотеки. Тео біг коридорами менору, міцно стискаючи фотографію. Вицвілі літери дражнили надією. Темрява тиснула на очі. Тео біг по пам'яті. Він скинув якусь вазу. Вона з гуркотом розбилась. Напевно, дуже дорога. Але він не зупинявся, доки не уперся в спальню Драко. Серце вискакувало. Горло  пекло. Перед тим, як відчинити двері, він трішки віддихався.
— Акціо сумка, — прошепотів Тео в щілинку, і речі приземлилися в руки.
Драко не прокинувся. Тео зачинив двері. Він запалив кінчик палички та випустив вогник світла у повітря. В тьмяних променях літаючої кульки Теодор дістав із сумки щоденник винахідника часовороту. Руки тремтіли. Тео судомно гортав сторінки в пошуках... Знайшов! Зашифрована фраза, написана швидким почерком неіснуючою мовою, і знак триєднання часів. Тео підніс до очей напис на фотографії та порівнював англійську версію з зашифрованою. Кількість символів співпадає. Вони об'єднані в ті ж самі слова. Тіло сіпнуло хвилею дофаміну. Це та ж фраза. Це вона!
Це і є розгадка шифру!
Електрична хвиля прострелила хребет і рознеслася по тілу задоволенням відкриття. Широка посмішка осяяла втомлене обличчя.
Знаючи деякі літери, можна спробувати шляхом підбору та методом виключення розшифрувати інше. І прочитати весь щоденник.
Тео схопив свої речі і знову побіг до бібліотеки.
***
Вітальня погрузла в темряві. Тьмяне світло ледве просочувалося крізь важкі штори. Запах крові змішався з відчуттям чорної магії, і цей диявольський коктейль викликав нудоту. Блакитні гортензії застеляли підлогу.
— Драко, ходи сюди, подивись як треба! Як ти вважаєш? — низький голос батька відбивався відлунням від стін.
— Не знаю я...
— А бруднокровка? — прогарчав Фенрір.
— Постривайте, — різко промовила Нарциса.
Її шкіра була блідішою, ніж зазвичай. Вона обернулася до Малфоя і торкнулась рукою його щоки:
— Драко, ти сильний, — кімната погрузла в мутному тумані. — Не загуби світло через старі переконання... які навіть не твої.
— Мама... — прошепотів Драко.
Він підняв руки. Хотів обійняти її. Але Нарциса перетворилась на холодний вітер та розтанула.
Карі очі іскрилися злобою та благанням... Вона була налякана. Але при цьому невимовна відвага не полишала ґриффіндорку. Смілива, горда дівчинка.
Вона була на присмак, як персиковий пиріг і гіркота страху. Сніг обпалював. Драко впивався в її промоклу спину, нібито боявся втратити. Вона обхопила його обличчя. По тілу пронеслись голочки страху.
— Не знаю... Може бути... Начебто так.
Чорний дим, вивертаючий органи. Холод. Страх. Крики. Мамина рука на плечі.
— Ні, будь ласка, я нічого не знаю!
— Мерзотна брехуха! — Белатриса різко сіпнулась вправо та припала до її руки.
Срібний кинжал встромився в плоть. Відчайдушний крик болю пронизав моторошну кімнату Малфой-менору. Червоні гарячі плями пожирали сніг.
Він дивився їй в очі, націливши паличку. Облівіейт. Вона лежала на дерев'яній підлозі та судомно тремтіла від болю, доки навіжена відьма вирізала напис «бруднокровка» на тонкій руці. Навмисне повільно.
— Драко... — вона повернулась, і крик розчинився.
Герміона дивилася на нього. Агонія заповнила медовий погляд. Зіниці розширились. Вона часто та плутано дихала, зціпивши зуби. Сльози безпорадності котилися по замерзлому обличчю. На щоці проростали гілочки інею.
Біль. Пекельний біль. Він відчував її біль. Кожен удар серця. Срібний кинжал розрізав його руку. Кинжал перетворився на тупий гранітний камінь і розривав його плоть, залишаючи криваві потіки. Ребра наповнилися свинцем, забираючи можливість вдихнути. Дихати неможливо. Він зараз задихнеться. Це остання секунда. Драко намагався щось сказати, але його щелепи щільно стиснуті. Медовий погляд. Чорний дим. Страх. І знову крик.
— Драко, — шепнули морські хвилі.
Немає вибору...
— Драко... ти не винен, — шум прибою посилювався. — Ти не винен... Ти не винен...
— Ні, будь ласка, я нічого не знаю! — дівочий голос витіснив все.
Залишилась темрява. Порожнеча. Нічого не існує. Тільки її крик:
— Ні, будь ласка!
— Ти не винен... — хвиля наростала, погрожуючи. Вона втопить його.
— Я нічого не знаю! Будь ласка! — Герміона кричала, лежачи на покривалі з блакитних гортензій.
Немає вибору...
— Драко! — бурштиновий страх.
— Драко...
Синя глибина. І сльози. Сльози. Сльози. Сльози. Він плакав. Через нього.
— Відкрийся їй... — гуло море, — вона зможе тобі допомогти.
Драко різко підскочив на ліжку, і його відразу пронизав біль пораненої руки. Реальність нещадно увірвалась у свідомість, переконуючи в тому, що його життя — жахіття, від якого неможливо прокинутись. Камін не горів. Із вікна прослизав морозний вітер. Холод бадьорив. Де Тео?
Драко пішов до бібліотеки. У голові паморочилося від спиртного, зілль та великої втрати крові.
Тео сіпнувся, коли скрипнули двері, але не відірвався від заняття. Драко неспішно увійшов до теплої бібліотеки. У кімнаті панував безлад. Його друг сидів на підлозі в оточенні книг, паперів та зламаних пір'їв. Він щось писав. Черкав та переписував. Чорнила пролились на килим. Персидський килим шістнадцятого сторіччя.
— Що ти робиш? — здивувався Драко.
— Я знайшов ключ! — вигукнув Тео та змахнув стосом паперів. Драко не встиг розібрати надписи. — Фото твоїх батьків разом із Темпусом — пам'ятаєш, я тобі розповідав про винахідника маховика? — весь цей час зберігалося в альбомі. Він підписав його. Вірогідно, на пам'ять... Тією самою фразою, яка повторюється в щоденнику. Тільки в щоденнику вона зашифрована, а на фото підписана англійською. Їх об'єднує один знак! Той самий знак, який знайшла Ґрейнджер! Я можу розшифрувати щоденник Темпуса! Драко, це успіх! — божевільний тараторив, немов заведений. Він раптом щось згадав або вигадав і тієї ж миті кинувся це занотовувати.
Драко нічого не зрозумів. Але Теодору вочевидь було радісно.
— Відсвяткуємо? — поблажливо запропонував Малфой.
— Так. Безумовно... — відрізав Тео, не відриваючи погляду від нотаток.
Він був не тут.
Незважаючи на те, що Драко сотні разів бачив Тео таким, він все ще дивувався, як азарт дослідження міг так сильно поглинути увагу. Тео захоплено переписував зашифровані слова і, здавалося, вже встиг забути, що секунду тому розмовляв з Драко. Декорації навколо меркли. Вони не мали значення. Лише ціль.
Драко спостерігав за Тео. Втомлене обличчя, впалі щоки, пересохлі губи, які щось беззвучно шепотіли, і скажені... скажені очі. Драко був певен, що якщо він просто залишить Тео тут, той зможе просидіти в бібліотеці ще декілька діб, поки не втратить свідомість від виснаження.
Тео відірвався від записів, запустив руку у волосся та задумливо окинув поглядом папери перед собою. Почухав голову. Закусив кінчик пера. Драко охопило дежавю. Вона робила так само, коли зосереджено думала про щось. Драко спостерігав за нею в бібліотеці. І на уроках... І у Великій залі... Завжди.
— Ти голодний? — дбайливо спитав Малфой, згадавши, що останнього разу вони їли в школі.
Тео з силою відірвав погляд від паперів. Кілька секунд він пустими очима дивився на Драко. Думки все ще міцно тримались за розшифровку щоденника. Але потім він сфокусувався на питанні, і синій погляд ожив.
— Гей, стоп, — посміхнувся божевільний, — це я зараз в ролі доглядальника! — він піднявся та показово-зацікавлено схилив голову. — Ти голодний?
Драко закотив очі.
— Так. Дуже, — усміхнувся він.
— Чудова ознака, — Тео ляснув Драко по спині; удар відізвався ниючим болем в пораненому передпліччі. — Ходімо подивимось, що ельфи сховали в своїх коморах.
Помітивши, що Драко хитає, Тео обійняв його за плечі. Він хотів допомогти другові дійти до їдальні. Але тепер дотики відчувались по-іншому.
— Сам впораюсь, — Драко ухилився від обіймів.
Тео підняв руки та засміявся.
— О, який самостійний.
Шлях до їдальні пролягав через вітальню. Кімната виглядала зовсім іншою. Не такою, як в жахіттях Драко. Після падіння Волдеморта Нарциса розпорядилась зробити капітальний ремонт, щоб стерти їдкі спогади про панування темряви. Із легкої подачі місіс Малфой стіни в квіточках лаванди гармонійно поєднувалися із зеленим оксамитом крісел. Похмурі портрети пращурів замінили повітряні полотна імпресіоністів.
Люстри не горіли, але у вітальні було світло. Біля величезного вікна височіла пишна різдвяна ялинка. Тепле приглушене світло її гірлянд огортало простір. Вона була рясно прикрашена білими скляними кулями, кришталевими краплями та золотими зачаклованими вогнями. Розкішна зимова красуня. Іншої не могло бути в маєтку Малфоїв.
Бум... Кімнату заповнив металевий бій.
Бум... Старовинний годинник відміряв північ.
Бум... Драко подивився на циферблат.
Бум... І перевів погляд на Тео.
Бум...
Бум...
Бум...
— Щасливого Різдва... — Драко іронічно зробив акцент на першому слові.
Тео глухо засміявся та похитав головою. Він помітив блиск під нижніми гілками ялинки. Із маленького урагану сніжинок з'явилась біла коробочка, обтягнута золотою стрічкою.
— Що це? — Тео вказав на подарунок.
Малфой присів та дістав коробочку. До стрічки була прив'язана етикетка, написана рідним звивистим почерком, «Драко». Серце стислося. Закололо. Він тремтячими пальцями зняв стрічку та відкрив кришку. Всередині на чорному оксамиті лежав вінтажний наручний годинник. Він був прекрасний. Лише одна людина знала смак Драко так добре. Тому що вона виховала в ньому цей смак. Драко дістав подарунок та покрутив у руках. На зворотному боці сяйнуло гравірування: «Сильний не той, хто ранить, а той, хто захищає».
Шрами на серці спалахнули з новою силою.
Драко замружився та притиснув годинник до губ.
***
Герміона переодяглася в піжаму та забралась на ліжко. Джинні поклала залишки пудингу на тумбочку та тяжко вдихнула. Обхопила руками набитий живіт.
— Мені здається, мама так сильно хоче, щоб я якомога довше залишалася в Норі, що загодовує мене до стану нерухомої личинки. Я не зможу повернутися до Хоґвартсу... тому що я просто не зможу ходити!
Герміона реготнула у відповідь.
У кімнаті Джинні було по-домашньому затишно. Інтер'єр не міг похвалитись чимось дорогим, але кожна деталь розповідала свою історію. Біля ліжок горів магічний нічник. Було тепло. Відчувався запах старої деревини та спецій для випічки. Стіни були обвішані плакатами знаменитих гравців у квідич та веселими невдалими фотографіями. Всі вони рухались, створюючи ефект присутності натовпу. Джинні полюбляла збирати зіпсовані кадри. Десь змазався фокус, десь з'їхав горизонт, хтось вліз рукою, моргнув невчасно або розреготався раніше часу. Їй здавалось, що саме на таких фото люди виглядали справжніми.
— Я поговорила з Гаррі про життя після Хоґвартсу. Ну, знаєш, про своє бажання пожити окремо.
Джинні натягла ковдру до самого підборіддя. Знизу стирчали ноги в смішних шкарпетках — подарунок Герміони.
— О-о. І як він це сприйняв? — Герміона сіла по-турецьки та сперлася на узголів'я ліжка.
— Знаєш... на подив нормально. Сказав, що розуміє мене і поважає мої бажання. І тут я згадала, чому кохаю його, — розреготалась Джинні.
— І коли Гаррі встиг стати таким смиренним...
— Ні, звісно, він був занепокоєний, хоча і намагався це приховати. Ти б бачила його обличчя, коли він почув «я хочу пожити окремо».
— Можу собі уявити, що відбувається в його голові, — Герміона закашлялась. Потягнулась за хустинкою та витерла носа.
— Він знав, на що погоджувався, — Джинні розвела руками.
Герміона знову розреготалася та схвально кивнула.
— Ти молодець, що поговорила з ним. Мені здається, це дорослий підхід до стосунків. Я так не вмію...
— Та все ти вмієш! Просто не підвернувся влучний момент... — Джинні осіклася. — Але я б на твоєму місці не шукала зустрічей.
У вікні блиснуло сріблясте світло. Джинні і Герміона зацікавлено обернулися. Світло стрімко розросталося. Яскрава сфера проникла через вікно, і дівчата розгледіли в ній... лиса. Срібний звір метнувся кімнатою та плавно спустився на ліжко Герміони. Вона з острахом зустріла гостя. Лис торкнувся хвостом її руки та стрепенувся.
— Приїжджай до Лондона, — повідомив знайомий оксамитовий голос, — терміново.