Громовідвід

15.1

25 грудня, 1998 рік
Герміона йшла заледенілою бруківкою. Черевики зісковзували. Вона усміхнулася про себе.
«Як іронічно: у житті не залишилося жодної опори. Навіть ноги не тримають».
Хоча ні, була Джинні. Єдина людина, на яку можна покластися. Останнє опертя розсудливості. Невгамовна веснянкувата підтримка.
Подруга дізналась про все. Неможливо було приховати правду, адже Герміона того злощасного вечора повернулася до кімнати промокла, замерзла й заїкувата від істерики. Джинні з жахом вислухала про дволикість й підлість Нотта та про «випадок» з Малфоєм. Вона дбайливо закутала Герміону в халат і опустила її ноги в балію з гарячою водою. Джинні мовчала й слухала. Гладила Герміону по спині.
Вони так і не пішли на вечірку. Герміону накривала лють від однієї лише думки, що вона може зустріти там когось зі слизеринців. Ґрейнджер переконувала Джинні, що їй не варто пропускати останню різдвяну гулянку. Але Візлі була непохитною. Зав'язала волосся у вузол й змінила блискучу сукню на піжаму. Тільки яскравий макіяж викривав нездійснені плани.
Хурделиця рокотіла, пробираючись холодними лапами за комір. Лондон буркотів та жалівся. Герміона закашлялась, прикриваючи рот шарфом.
Як би їй зараз хотілося опинитися в обіймах матері. Поплакати в неї на руках. Розповісти про проблеми. Не всю картинку, варто було поберегти її нерви. Але мама завжди була б на боці доньки. Вона б її пожаліла. Ненав'язливо. Вдосталь. І обов'язково зварила б какао. Авжеж, без цукру — шкідливо для зубів. Вона б перебирала кучері Герміони, заспокоювала й пошепки повторювала: «Усе буде гаразд, крихітко, усе буде гаразд».
Слова професора Херста дарували надію. Від однієї лише думки, що Герміона може повернути батькам пам'ять, хотілося стрибати й кричати. Що, якщо закляття, про яке він говорив, справді могло допомогти? Що, якщо воно спрацює? Невже Герміона знову зможе прогулятися з батьком осіннім парком, посміятися над його безглуздими анекдотами й неочікувано потанцювати без музики прямо посеред вулиці? Невже вона знову зможе поговорити з мамою ні про що й про все відразу, допомогти їй з прибиранням без магії й почитати вголос уривки з їхнього улюбленого роману?
Герміона довгий час загадувала одне й те ж бажання. Що, якщо воно й справді здійсниться? Невже закляття забуття дійсно можна відмінити?
Наступного ранку, після істерики в снігу, Герміона прокинулася із різзю в горлі. Увесь шлях до Нори її лихоманило. Джинні не відходила від подруги, кожні п'ять хвилин підливала імбирний чай з емальованого термосу, а прибувши додому передала під опіку місіс Візлі. І хоча турбота Герміоні була необхідна як ніколи, вона не могла розслабитися до кінця, адже не знала, що місіс Візлі думала про її розрив з Роном.
Рон... Як же дивно було бачити його в товаристві іншої. Її звали Венді. Вульгарне, прозаїчне ім'я. Герміона сердилась. Не на неї. На себе. Венді сподобалася всім і — страшно зізнатися — навіть їй самій. Як би Герміоні не хотілося відшукати хоча б один недолік, Венді здавалася ідеальною. Приємна, добра дівчина з надзвичайним почуттям гумору та мелодійним сміхом. Можливо, у паралельному всесвіті вони змогли б стати подругами. Венді вочевидь знайшла спільну мову з Джинні. І від цього ставало ще гірше. Рон поводився з новою пасією інакше. Занадто уважний, занадто люб'язний, занадто нудно-солодкий. Занадто не Рон. Він з палаючими очима розповідав про її захоплення модою, ніби знав про це не менше. Рон ніколи з таким запалом не цікавився заняттями Герміони.
Сумніви мучили, наче налякані поранені звірі. Можливо, усе-таки треба було спробувати налагодити стосунки? Вона ж розійшлася з Роном, навіть не пояснивши, у чому справа. Можливо, слід обговорити з ним усі страхи й хвилювання, перш ніж кидати смолоски́п на міст, облитий бензином? Ато́ж, варто поговорити... Так, як це роблять нормальні пари.
За весь час перебування Герміони в Норі її не відпускав гострий біль під ребрами. Ниючий та настирливий. Разом з гірким присмаком у роті.
Розмова у ванній лише посилила бридкі симптоми. Герміона серйозно думала наврочити себе.
— Як ти? — неголосно запитав Рон, коли вони зіткнулися у ванній.
— У нормі, — хрипко відповіла Герміона.
— Тобі варто берегти себе. Ти ж Герміона Ґрейнджер — людина, яка вважає, що хвороби для слабаків. Як тобі вдалося застудитися?
— Мабуть... я тепер слабак.
— О, ну в це я точно не повірю, — Рон добродушно потріпав її за плече.
Якого біса він такий щирий та приємний? Чому він не ненавидить її? Так було б набагато простіше.
— Як ти? — Герміона підійшла ближче.
— Добре... — він зам'явся. — Я сумував за тобою.
Герміона усміхнулася. Очі щипало.
— Я теж...
— Мені страшенно не вистачає тебе.
Світлі вії приховували зніяковілість. Від Рона пахло печивом й маслопивом. Герміона знала розташування всіх його ластовинок. Бридке відчуття торохнуло під дих. Що ж вона накоїла?! Проґавила кращого хлопця! Вона могла б бути щасливою з ним! Але прийняла жахливе необачне рішення.
— Роне, боже... Мені тебе теж страшенно не вистачає! — голос тремтів.
Вони одночасно зробили крок в обійми одне одного. Герміона притиснулася до його плеча. Рон торкнувся вустами її волосся.
— Роне, я багато думала. Я така дурепа! Я все зіпсувала, — каючись, торохтіла Герміона.
— Ні, Герміоно, це я був сліпим ідіотом... Пробач мені.
Вони трохи відсунулися, і тепер їхні обличчя були одне навпроти одного.
— І ти мені вибач. Можливо, нам варто...
Герміона зібралась з силами, аби сказати те, що давно свербіло під ребрами. Вона хотіла повернути все назад. Виправити помилку.
Рот пересох від хвилювання. Герміона облизнула вуста й зазирнула у його добрі очі.
— Я також думав про це, — протягнув Рон і міцніше притиснув її до себе. — Я не можу втратити тебе, Герміоно. Я дуже хочу, аби все було як раніше.
У грудях спалахнув феєрверк. Ось він порятунок!
Рон продовжив:
— Я дуже хочу знову стати друзями.
Феєрверк перетворився на тисячі ножів і розірвав кляте небо на ганчір'я.
— Рона-а-а-льде! — почувся дзвінкий голос Венді. — Я побилася об заклад із Джорджем, що з'їм цілу шоколадку за сто кроків. Він говорить, що це неможливо.
— Готуй, ґалеони, Венді. Нікому раніше не вдавалося це зробити! — волав удалечині Джордж.
— Ти просто не мав справи зі мною, Джорджі! — тішилася авантюристка.
Рон розреготався й гукнув у прохід:
— Венді, що ж ти робиш? Я попереджав тебе ніколи не сперечатися з Джорджем Візлі!
Повернувся до Герміони й спитав:
— Ну, що скажеш? — усміхнувся.
— Так... — Герміона знову почала дихати. — Так-так, авжеж! Звичайно, Роне. Звичайно, давай знову будемо друзями.
Решту вечора Герміона пам'ятала кепсько. Їй хотілося зайти до щезальної шафи та зникнути на якийсь час. Здавалося, усі зібралися за столом, щоб відсвяткувати її всесвітнє сум'яття. Яке там Різдво, коли ти концентрат безглуздя.
Герміона штовхнула величезну крижину на тротуарі та вмить скривилася від болю.
«Господи, Ґрейнджер, що ти робиш? Куди ти йдеш?!»
Вона зупинилася. Ще не пізно розвернутися.
Герміона дістала з кишені аркуш паперу. Увесь у вигинах, краї пошарпані. Понівечений від хвилювання. Вона всоте прочитала кілька рядків, що написані різким почерком. Слідом за патронусом Тео надіслав листа з лондонською адресою. Ні слова більше.
— Я вирішила, що все ж поїду до нього... — сказала Герміона вранці наступного дня.
— Ти з глузду зʼїхала? — обурилася Джинні. — Після всього, що він накоїв? Після відер сліз та палких обіцянок ніколи більше його не бачити? До того ж сьогодні Різдво!
Джинні була нескінченно права. Здоровий глузд Герміони був на її боці, але кляте незрозуміле відчуття всередині штовхало вперед.
— Я повинна все з'ясувати.
Вона знову попрямувала вперед. Завірюха безжалісно хльостала щоки Герміони. Сива зима засуджувала її рішення. Буркотлива бабця. Здавалося, усі перехожі презирливо косилися на Герміону. Хто ці зневірені люди, що вештаються порожніми вулицями міста в Різдво? Вони ховали обличчя в каптури та цуралися одне одного. Це змова.
Герміона міцніше стиснула листа заледенілими пальцями та пришвидшила крок. Поглянула на засніжену табличку з назвою вулиці. Уже близько.
Вона дала собі останню спробу зрозуміти Теодора. Варто б йому заготувати переконливе пояснення, а краще — вибачення.
Злість і патологічна допитливість змушували пересувати ноги, але було ще одне почуття. Соромне та небажане... У грудях закололо. Герміона зупинилася, спробувала глибше вдихнути. У легені увірвався крижаний вітер, і вона закашлялася.
Коли все почалося? Коли все пішло не так?
Увечері, після першого поцілунку, Тео провів її до сходів. На прощання поцілував руку, спіймавши здивовані погляди кількох студентів та її самої.
— Дякую за знахідку, — двозначно попрощався Теодор.
Ніжний. Галантний. Підступний.
Герміону переповнювали почуття. Тепла надія й гостра провина не давали заснути. Саме того вечора вона прийняла рішення розійтися з Роном. Аби... бути з Тео.
А потім його байдуже «Навіщо?» і жорстоке «Ви були чудовою парою». Ножі. Ножі в крихке серце.
Вечір перед різдвяною гулянкою остаточно запевнив Герміону в божевіллі. Тео не хотів з нею розмовляти, ігнорував, кинув у коридорі. А потім знову з'явився. Задоволений та радісний. Дивний. Поцілував, пообіцяв дочекатися... і зник. Залишив одну. Кинув. Герміоні слід було проклясти його і назавжди забути.
Але вона підіймалася сходами, що вели за адресою, написаною різким почерком. Запилюжені поручні закручувалися серпантином догори. Кроки відміряли секунди до зустрічі.
Герміона струсила з шапки сніг. Вона співчутливо поглянула на сніжинки, що танули на долоні. Живіт скрутило хвилюванням. Відтепер сніг асоціювався лише з однією людиною. Можливо, їй варто переїхати до тропічної країни, щоб більше ніколи не бачити снігу. І не думати про... Малфоя.
Малфой. До всього божевілля, ніби вишенька на торті, додавався Малфой. І подія, яку мозок не міг інтерпретувати, як «те, що реально відбулося». Герміона й справді поцілувала його тієї миті, коли він буквально був готовий розірвати її надвоє? Що взагалі трапилося?
— Ти впевнена, що це був саме Дра-ко Мал-фой? — вчетверте запитала Джинні.
— Я вже ні в чому не впевнена...
— Можливо, хтось бавився з багатозільною настійкою? — подруга жбурнула чергову теорію, аби знайти хоч якесь пояснення. — До того ж... падіння лунає досить неправдоподібно. Малфой жодного разу не падав із мітли.
Герміона точно знала, що це був він. Відчувала на клітинному рівні. Це цілком не піддавалося логіці, але якщо вона так точно відчувала, що це був Драко, якого дідька вона його поцілувала?
А може тому й піддалася імпульсу, бо знала, хто перед нею?
Адреналін запускає справжні реакції. Ми можемо скільки завгодно говорити, що, потрапивши у стресову ситуацію, хоробро боролися б зі злом, але насправді верещали б, як лякливий песик.
Тільки у Герміони все навпаки. Останні кілька місяців у неї все життя шкереберть. Можливо чинності набрати прокляття: думати одне, а робити протилежне?
Їй здавалося, що вона божеволіє. Не в абстрактному, а в прямому значенні. Вона серйозно замислилася сходити до мадам Помфрі за якимось зіллям, що приведе до ладу розум та вправить мізки. Інакше прямий їй шлях до психіатричного відділення Святого Мунго.
Але як би Герміоні не хотілося заперечувати минуле, вона все ще відчувала уламки льодовика в грудях. Що це було? За відчуттями крижинки й палючий холод нагадували магічний імпульс. Але не той, який зазвичай зароджувався у чаклуна в області сонячного сплетіння й виходив через руки. Ні. Герміона відчула, як лавина обвалилася їй у душу, проникаючи через... поцілунок.
Чому Малфой поцілував її у відповідь? Він що... хотів цього? Чи знущався? Чи також зійшов з глузду? Можливо, він переплутав її з кимось? Чи захотів спробувати екзотику на смак?
Чому божевілля здавалося їй взаємним? Чому синці від його пальців досі не зійшли?
Чому він не наслав на неї Облівіейт?
Чому в її житті так багато запитань?
Герміона зупинилася на сходовому майданчику, заплющила очі й прошепотіла:
— Чому?
Щойно вона піднесла кулак, щоб постукати, як двері відчинилися.
— Дякую, що приїхала!
Тео розплився в найрадіснішій усмішці. Він переступив через поріг і простяг їй руку. Вона ніяково подала йому кисть, і Нотт з силою затягнув її до квартири.
Вони незграбно обійнялися.
— Привіт, — буркнула Герміона в груди слизеринця.
— Що вона тут робить? — запитав сталевий голос за спиною Тео.
Нехай би їй почулося. Нехай би їй почулося. Але Герміона точно впізнала власника баритону.
— Малфой?
Очі ще не звикли до темряви, тому постать в глибині коридору було не розгледіти. Паніка. Фігура ставала яснішою, і сумніви танули. Це точно він.
Тео відсахнувся та жартівливо проголосив:
— Знайомтеся! Герміона — Драко, Драко — Герміона.
— Дуже смішно! — обурилася Герміона. — Що відбувається, Теодоре? — її голосний голос й впевнена стійка суперечили з тендітною фігурою. І з внутрішнім жахом.
Тео знав?! Малфой йому розповів?
Драко безжально пронизав гостю крижаним поглядом. Герміона витріщилася у відповідь. Пальці рук заніміли. У животі множилося бите скло.
Малфой за два кроки скоротив відстань. Герміона інстинктивно сіпнулася назад, але він схопив Тео за лікоть і потягнув за ріг. Ґрейнджер встигла помітити темні кола під очима та бинти на лівій руці. Драко вперіщив інтригана в стіну й злісно прошипів:
— Якого біса, Нотт?!
Тео у відповідь лише самовдоволено посміхнувся.
— Що за жарти, Тео? Я гадав, ти надіслав патронуса Забіні!
Малфой сильніше втиснув негідника у стіну. З його легень вирвався болюче зітхання.
— Я шкодую, що ти скучив за Забіні... — Тео обхопив кам'яне передпліччя Драко та послабив натиск, — але вона мені зараз потрібніша, ніж наш улюблений італійський пияк.
— Пиздець. Ти зовсім хворий?
— А чого ти так завівся? Хочеш мені щось розповісти? — Тео з підозрою вигнув брову. — Ґрейнджер допоможе мені в одній справі. Тобі не обов'язково брати участь, — ритмічно прошепотів він. — Хоча, якщо хочеш...
Малфой люто смикнувся і пішов. Чорна паща коридору проковтнула його без сліду. Рипнули двері... і з гуркотом зачинилися.
«Вона й тобі допоможе, якщо припиниш опиратися, немов баран», — подумав собі Нотт.
— Заходь! Заходь!
Тео повернувся до Герміони й допоміг зняти верхній одяг. Грудочки снігу розтеклися калюжами по затертому дерев'яному паркету.
— Не звертай уваги на мого злого вихованця. Його мало чухали за вушком, — Тео був задоволений своїм жартом. — Тобі вочевидь цікаво, навіщо я тебе покликав?
— О, так... — Герміона докірливо примружилася.
Вона прослідкувала за Тео темним вузьким коридором з високою стелею. Шляхом їм зустрілися двоє дверей, що були пофарбовані у темно-синій. Колір нагадував очі Теодора, але відтінок був потьмянілим від безжального впливу часу. У кінці коридор розгалужувався: праворуч крихітна кухня, ліворуч ванна.
У кутку кухні стояв невеликий круглий столик і два різних стільці. Один дерев'яний з оксамитовим сидінням, другий на тонких металевих ніжках. Брудні чашки та напівпорожні келихи ховалися кутками. Приблизно п'ятнадцять, не менше. Попільниця пригорнула зграйку недопалків. Штори щільно запнуті. Червоне світло вінтажної люстри поливало глазур'ю старі посудні шафки.
Герміона присіла на різьблений стілець й приліпила погляд на коліна. Сум'яття не дозволяло їй дивитися прямо на Тео. Вона не знала як поводитися. Які в Тео наміри? У якому вони статусі? Що Тео знав про неї та Малфоя? Чи говорили слизеринці між собою? О господи, а що, як і справді говорили? Чи ділилися враженнями від цілунків? Чи обговорювали техніку?
Як Герміона взагалі докотилася до того, аби крутити інтрижки одразу з двома? Та ще й зі слизеринцями!
Вона сердилася. На себе. На Тео та його ігри. На Драко. На весь клятий світ!
Тео лагідно підчепив кінчик носа Герміони. Вона смикнулася, але погляд не підняла. Нотт простягнув горнятко чаю.
— Чому він тут? — прошипіла Герміона, роблячи ковток.
— Бо він мій друг?
Герміона роздратовано видихнула й закашлялася. Вона бачила лише носки чорних оксфордських черевиків Тео. Його тінь щось буркнула й реготнула. Слизеринець присів та підпірнув до її обличчя. Він виглядав розслабленим і веселим, дивився прямо на неї та повільно дихав. Тепер очі нікуди було сховати. Дідько.
— Гаразд... — розряд сміливості. — Тоді чому я тут?
Тео підняв її обличчя за підборіддя.
Тепло його шкіри... Легкий спазм усередині.
— Тому, що ти страшенно зацікавлена. А ще ти ґриффіндорка. Спочатку робиш, потім думаєш.
Герміона насупилася, показуючи обурення, але Тео мав рацію. Як же це дратувало.
— І все ж? — вона по-Ґрейнджеровски смикнула підборіддям і вислизнула з його пальців.
— Я знайшов ключ, — не приховуючи радощів, заявив Тео, — до щоденника Темпуса! Я знаю, як розгадати шифр.
— Та невже! — Герміона щиро зраділа, розгубивши шляхом усю свою злість.
— Так. Який же я розумний. Жах, — він обхопив руками її коліна.
Герміону дратував Теодор. Але тіло, що ясно живе не в злагоді з головою, жадібно подалося назустріч його рукам. Вона глибоко вдихнула у спробі впоратися з беззаконням, але замість полегшення відчула запах гіркого апельсина. Чорт. Чорт!
— Я сподівався... ти зможеш допомогти мені з розшифровкою...
Він потягнувся однією рукою до її волосся й підчепив пальцем завиток. Хитро посміхнувся. Добрі зморшки навколо очей пом'якшили емоцію.
— Але ти ж все розгадав.
— Ні, я лише знайшов ключ. А тепер потрібно перекласти ввесь зашифрований текст на нашу мову.
Герміона скептично вигнула брову та відставила чай. Дідька лисого! Вона не бігтиме йому на допомогу за першої вимоги. Не після його бридкої поведінки!
— Не думаю, що в мене є підстави погоджуватися.
— Ти найрозумніша особа, яку я коли-небудь зустрічав...
Тео викреслював плавне коло на внутрішньому боці стегна. Жар відчувався крізь тканину джинсів. Легке тремтіння живило його самолюбство.
— Я буду у великому захваті, якщо ти поділишся зі мною своїм інтелектом.
Вона схрестила руки на грудях і заперечно захитала головою. Не здавалася.
— Я благаю тебе, Герміоно, — промуркотів гіпнотизер, пробиваючи стіну неприступності синіми, підступними очима.
— Ні, Теодоре.
— Але чому ні? Хіба тобі самій не цікаво? Невідома зашифрована мова... Таємниця винахідника часу... Заборонена міністерством...
Вона кремінь.
— Ти ж полюбляєш таємниці. І заборони... — підморгнув Тео. — Погоджуйся.
Теодор нахилився та благаюче потерся щокою об колінко. Вигнув шию. З-під коміра водолазки показалися родимки. Одна... Дві... Три.. Кучері приховували його обличчя. Герміона міцно стиснула ноги й втиснулася в стілець. Різьблені дерев'яні завитки боляче давили в спину.
— Я зроблю все, що ти захочеш... — шепотів Теодор, торкаючись губами колінця, а рукою підіймався стегном вище. — Герміоно Ґрейнджер, допоможи мені.
— Гаразд, зупинися! — вона вперлася долонями в його голову. — Гадаю, я зможу приділити кілька годин перекладу. Але тільки тому, що мені цікаво дізнатися, який був шифр.
«О так, як правдоподібно», — подумали обоє.
Можливість провести разом ще кілька годин обпікала хвилюванням.
— Хороша дівчинка... — простягнув Тео й сильніше стиснув її стегно, а потім відпустив.
Герміона відірвала від нього погляд й відкинула голову назад. Дихати. Потрібно не забувати дихати. Вона зіщулила очі та спіймала віями десятки відблисків червоної лампи.
— Тео...
— М-м-м?
— Що це за місце?
— Моя квартира.
Герміона здивовано поглянула на Тео, який досі сидів біля її ніг. Він поклав голову на коліна. Хіба Теодор Нотт не повинен жити в дорогезному маєтку з мільйонами кімнат й прислугою?
— Чому в маґлівському районі?
— Тут я нікому не цікавий.
Тео купив квартиру в тихому маґлівському районі Лондона одразу після закінчення війни. Він покинув Нотт-менор без жалю, тому що давно не вважав його своєю домівкою. Тео отримав у спадок надто бундючне вогнище болісних спогадів. Він забрав звідти лише найнеобхідніші речі. Книги відправив до Хоґвартської бібліотеки. Прислугу будинку розпустив, дав потрійну вихідну допомогу. Особняк продати не вдалося. Погана репутація. Та й чорт з ним. Нехай гниє.
— Що за діра? — зневажливо кинув Малфой, коли вперше потрапив до нової квартири товариша.
Драко не міг повірити, що Тео купив віджите, простацьке житло, яке за розмірами було менше, ніж його колишня спальня.
— Повна протилежність того, до чого я звик, — пояснив Тео і з любов'ю провів рукою лусочками фарби, що потріскалася, на синіх дверях. — Саме тому я обожнюю це місце.
Герміона замислилася і несвідомо торкнулася щоки Тео. Родимки були трохи опуклими та ніжнішими, ніж інша шкіра. Вона змогла б розрізнити їх у темряві. Тео заплющив очі й причаївся.
Хто такий Теодор Нотт? Чому в ньому зібрані всі протиріччя світу? Чому, коли Герміона йшла заледенілою бруківкою сірого міста, вона була впевнена, що пошле негідника якомога далі, але варто йому подивитися на неї, усміхнутися, доторкнутися... як уся злість танула, немов сніжинки в теплі його рук. Як їй залишатися вірною собі, коли настрій безконтрольно полярно змінювався?
Герміона легко водила пальцями вилицею Тео. Вона погодилася провести з ним вечір не тому, що він вмовив її, а тому, що сама цього хотіла. Бажання було соромним, але страшенно справжнє. Вона не хотіла йти. Вона хотіла побути з ним.
Але стоп. Вони ж не вдвох...
— Що в Драко з рукою? — тихо спитала Герміона.
— Ти ж нічого не знаєш... — обтяжливо простягнув Тео.
Він підняв голову й сказав:
— Нарциса померла.
Герміона беззвучно охнула.
— Так... Ми поховали її напередодні Різдва. А коли повернулися до Менору, у Драко стався... він зірвався. Він стримувався надто довго. Це мало рано чи пізно статися. Ти помітила бинти. Драко... вирвав мітку. Чорну мітку Волдеморта. У буквальному сенсі. Каменем. До кості. Я ніколи не бачив його таким... Мені здалося, він зруйнує все. І себе.
Тео рвано видихнув, згадуючи, як притискав товариша, що кричав, як руками текла кров, як пальці обпалював мороз, а зверху палахкотіло полум'я. Він глянув на Герміону та усміхнувся собі, подумавши, що Драко, м'яко кажучи, не оцінив би його рівень відвертості.
Герміону перевоював жаль. Вона співчувала Малфою. Ніхто не заслуговував втратити близьких.
Тео перейнявся її емоціями. Він плавно повернув голову на її коліна. Герміона запустила пальці в темні кучері, сплутані й теплі. Чому вона взагалі сердилася на нього? Немає жодних переконливих причин...
— Як добре, що ти був поряд...
— Так, напевно...
Тео вразила тривога. Він знаходився поруч з Драко, але ніколи не був так далеко. Нові почуття виривали прірву між друзями.
— Загалом, я забрав його звідти. Аби змінити атмосферу, відволіктися. Йому не завадить і твоя підтримка також...
Герміона завмерла. Тілом пронеслося нервове тремтіння.
— Навряд чи йому потрібна моя підтримка.
— Ти навіть уявити не можеш, наскільки сильно помиляєшся... — ледь чутно пробурмотів Тео.
Він шумно видихнув і замовк. Гаряче дихання промайнуло по нозі Герміони.
Що він знає?!
— Я хотіла запитати тебе про той вечір...
— М? Який?
— Перед різдвяною вечіркою, — вона ковтнула сум'яття. — Чому ти тоді все ж повернувся з бібліотеки? Що змусило твій настрій так різко змінитися?
Тео підняв задумливий погляд. Він згадував.
— Повернувся? Я весь вечір провів у бібліотеці, а коли Забіні потягнув мене на вечірку, я зустрів Малфоя. Він розказав про матір, і ми одразу поїхали до нього...
— Ну навіщо ти знову це робиш? — злість поверталася до Герміони з новою силою.
— Що?
— Брешеш! Ти мені збрехав про Хаґріда тоді! І зараз брешеш!
Тео питально підняв брови. Герміона зробила глибокий вдих і стиснула кулаки:
— Я зовсім не розумію, як реагувати на твої перепади настрою, — продовжила вона з надривом. — Якщо це якийсь жарт, що затягнувся... Пробач, я не розумію його. Яке з двох облич справжнє? Як можна бути водночас таким приємним і холодним?! Поясни мені, хто ти такий, Тео!
— Ти себе накручуєш, — він м'яко усміхнувся й накрив рукою її долоню.
— Тео, мені дуже важко...
— Хоча я не розумію половину твоїх слів... Нічого над жахливого не сталося.
— Так? Тобто, по-твоєму, цілковито нормально кинути дівчину вночі на самоті посеред лісу в снігову хуртовину? Куди ти тоді зник? Чергове осяяння? — Герміона майже кричала.
Тео вирячив очі на співрозмовницю:
— Ґрейнджер, я дивлюся, ти непогано відсвяткувала Різдво. Візлі щось тобі наливали? — іронічно промовив він. Вийшло отруйно.
Герміона вирвала свою руку і ще більше спохмурніла. Уламки в животі нагадали про себе. До горла підібрався згусток.
— Припини негайно. Я не маю наміру це терпіти.
Він загрозливо примружився. Правий куточок губ піднявся. Теодор був просочений підступництвом.
— Я не йтиму в тебе на прив'язі! — переконувала саму себе Ґрейнджер.
Тео обережно потягнувся до неї та прошепотів:
— Але ж ти все-таки приїхала...
Герміона сіпнулася. Зіниці розширилися від обурення. Він що, знущався з неї?!
— Тео, можна я спитаю прямо? — нерви Герміони були на межі.
— Звісно.
— Що між нами? Точніше не так... Хто я для тебе? Як ти класифікуєш наші стосунки?
Тео на мить відвід погляд. Замислився. Потім знову пронизливо поглянув та по складах вимовив:
— Удача.
— Що удача?
— Удача — моя відповідь на всі три питання, — він провів пальцями її стегном, але Герміона скинула його руку.
— Я нічого не розумію! — вона впала у відчай. — Мені складно. Тео, ти мені... подобаєшся, — усередині прогримів вибух. — Часом мені навіть здається, що це взаємно... Але інколи... — вона проковтнула згусток гіркоти. Тільки не плакати. Тільки не плакати. — Якщо це якась чергова гра, будь ласка, давай зупинимося негайно.
Він підвівся, і їхні обличчя опинилися на одному рівні. Тео провів великим пальцем її розпаленою від збентеження щокою.
— Ти надто серйозна сьогодні. Тобі треба розслабитися... — вкрадливо промуркотів Нотт і потягнувся до її губ.
— Ні! — вона ухилилася, хитнувши головою. — Ти або поговориш зі мною нормально, або я негайно піду.
Губи Тео стиснулися в тонку смужку. Він повільно опустив руку і страшенно байдужим тоном промовив:
— Твій вибір.
— Ти серйозно? — стоси битого скла дотяглися до серця. — Ні, ти серйозно?
— Цілком.
Гострий уламок проколов серцевий м'яз. Судомний біль охопив грудну клітину. Так відчувається серцевий напад?
— Та пішов ти до біса!
Герміона схопилася зі стільця, зачепивши чашку. Та з гуркотом розбилася. Залишки чаю забризкали Тео.
Він повільно підвівся.
— Я не твоя іграшка! Зі мною так не можна!
— Ну тихіше-тихіше, — він спробував її обійняти.
— Ні! — вона вдарила його по руках. — Ти поводишся як розбещений хлопчисько. Звик, що все за першої ж потреби біля твоїх ніг? Знаєш, а в житті не завжди так, як ти хочеш!
Тео нервово смикнувся й зімкнув щелепи.
— О, повір, у моєму житті було багато підстав дізнатися про це, — він потер двома пальцями куточки очей біля перенісся й додав, — Ґрейнджер, я не можу сказати тобі те, чого ти очікуєш... ти собі придумала...
— Тоді давай закінчимо все зараз... — вона захитала головою. Підборіддя тремтіло. Тільки не плакати! — Я не хочу бути просто черговою... Це все, — вона вказала на них двох, — спочатку було поганою ідеєю! Мене попереджали про те, який ти.
— О-о-о, моя слава випереджає мене... — він невдоволено хмикнув і був знущально спокійним.
Герміона округлила очі. Усі потаємні жахи стали реальними. Нутрощі роздирали друзки її нормального життя. Що вона накоїла?! Зруйнувала стосунки з чудовим хлопцем заради того, аби їй безжалісно покремсали серце?
То ось яка вона — карма?
— Навіщо ти так зі мною? — Герміона схлипнула. Гарячі сльози блиснули в заграві червоної лампи. — Навіщо, Тео?
— Ґрейнджер... — від виду її сліз у Тео завмерло дихання, але він не змінився на обличчі.
— Що я тобі зробила? За що ти мене так караєш? — краплі зірвалися з підборіддя.
— Не драматизуй.
Він був таким холодним і спокійним. Пихатим і байдужим. Як і його друг.
— Іди до біса! — вона штовхнула його в плече й вибігла з кухні.
Задихаючись у власних риданнях, Герміона бігла темним коридором. У вухах гуділо. Серце несамовито калатало. Сльози лилися безконтрольно. Нічого не було видно, наче вона рухалася під водою.
Почулося скрипіння. Герміона врізалася у щось тверде. Зойкнула. Відсахнулася. Ледь не впала, але хтось встиг її спіймати. Темрява та сльози не давали розглянути. Істерика виливалася за край.
Малфой невпевнено притиснув Ґрейнджер до грудей. Вона не відразу зрозуміла, хто охопив її міцними руками, але, уткнувшись у сорочку, відчула знайомий аромат деревини. Герміона нажахано сіпнулася, але він не відпустив її, тільки сильніше притиснув до себе. Вона не розуміла, що відбувається. Знову спробувала вирватися, колотила руками. Марно. Малфой залізно зімкнув пальці за її спиною.
Неспромога більше контролювати своє життя, вона піддалася розпачу. Обм'якла, притиснулася до Драко. Нова хвиля сліз утопила під собою. Герміона тонула, як маленький камінчик, що опускався на дно. Вона плакала на грудях Драко, розливаючи страхи плямами гарячих сліз. Він дихав глибоко й тривожно. Герміону трясло. Схлипи посилювалися.
З кухні вийшов Теодор. Тінь приховувала його фігуру. Зловісне червоне світло підкреслювало різкі риси обличчя.
Тео зробив крок назустріч, але Драко запобігливо блиснув очима. Нотт завмер. Безслівний діалог наповнив темряву. Рване дихання Герміони акомпанувало. Тео з чимось погодився в погляді Малфоя, смиренно відійшов до стіни й заплющив очі. Він не знав, що робити. Заламував пальці, стримуючи магію.
Драко розтиснув кайдани та обережно повів Герміону в кімнату.
***
Драко розкрив балкон і, змахнувши сніг, дбайливо опустив Герміону на поріг. Вона приховувала заплакані очі під долонями. Заметіль та хурделиця вирували, розлютовано закручуючи зграї сніжинок. Холодне повітря остуджувало палаючі щоки.
Драко сів поряд. Він глибоко вдихнув й притягнув Герміону до себе. Вона більше не пручалася. Усе ще плакала, але тихо, безпорадно. Герміона торкнулася рукою його грудей — сорочка наскрізь змокла та стала холодною від вітру.
Люта зима гарчала та вила, проганяючи все живе, залишаючи вулиці порожніми.
Герміона почувалася страшенно самотньою. Усі близькі люди стали нестерпно далекими. Той, кого вона вважала... (а ким вона його вважала?), виявився дволиким та черствим. Герміона так сильно обдурилася у своїх очікуваннях... Їй хотілося стати однією з тисячі сніжинок, щоб хурделиця підхопила її та розбила об ковані поручні старого балкону. Вщент. Безслідно.
Життя просто насміхалося з неї. І все, що їй залишається, це ридати на плечі у ворога. Він виявився чуйнішим за всіх. Яка іронія. Оплески, Ґриффіндор!
Драко почувався суперечливо. Тривожно й водночас спокійно. Востаннє він бачив Герміону покинутою на снігу. Наляканою та розгубленою. Її губи палали від його жадібних укусів, а очі блищали від жаху. І ось тепер вона плакала на його грудях. Довіряла йому свій біль.
Довіряла йому...
Ніби він їй міг допомогти. Дурне, дурне дівчисько.
Герміона притулилася щокою до кам'яних грудей і ледь помітно стиснула пальцями сорочку. «Що Ґрейнджер коїть? Чому вона тут?» Думки кружляли в голові безперестанку.
Герміона намагалася раціоналізувати свої вчинки. Пояснити самій собі, чому їй не хотілося бігти, а хотілося зупинити час. Щоб ця дивна, нез'ясовна прекрасна мить тривала трішки довше, ніж вічність.
Ребра Драко ритмічно здіймалися. Це заспокоювало. Розмірне серцебиття і плавні видихи немов заколисували. Хто б міг подумати, що в обіймах Драко Малфоя може бути так спокійно.
«Ти змінюєшся...» — прошепотіли спогади голосом Тео, — «вона це бачить...». Драко притулився підборіддям до маківки Герміони. Вона йому довіряє...
Він самохіть стиснув щелепи.
Драко не лиходій. Але й не герой. Він дещо гірше. Чортова квінтесенція невизначеності. Людина, що зреклася свого минулого і не бачить майбутнього...
Але так не може продовжуватися вічно. Щось надламалося. Там, у кабінеті Люціуса. Він змінився. Тепер Драко сам відповідальний за своє життя. Порожнеча всередині потребувала, аби її наповнили.
Час приймати рішення. Нести відповідальність. Діяти.
— Ґрейнджер, — повільно вимовив Драко.
Герміона щокою відчула вібрацію його голосу.
— Пробач мені.
Вона припинила дихати. Їй почулося? Можливо, це була хурделиця?
Драко завмер. Здається, навіть сніг перестав йти. Либонь, вимовити це вголос було жахливою ідеєю. Зовсім невчасно. Але йому потрібно було це сказати. І хай буде, що буде.
Герміона обережно підняла почервонілий погляд:
— За що?
Він поглянув їй прямо у вічі. Обличчя спотворилося болем та каяттям. А ще був страх.
І рішучість.
— Пробач, що я не зміг нічого зробити... тоді в Менорі, коли Белатриса...
Герміона нарешті вдихнула, зробивши це занадто гучно. Згоїна на передпліччі кольнула болем спогадів. Невже сам Драко Малфой вирік слово «пробач»? Усі думки й переживання про Теодора витіснилися. Ніби нічого не існувало до цієї миті.
— Але ж ти не винен. У тебе не було вибору. Я не засуджую... Ти й так, можна сказати, врятував нас, не викривши.
— Та ні чорта я не зробив! — Драко замружився. — Був у мене вибір. Завжди був. Просто я був боягузом.
Драко розплющив очі й повільно видихнув. Він визнав свою слабкість.
Визнав свою слабкість перед нею.
Герміона все ще торкалася його однією рукою. Вони дивилися одне на одного. У абсолютній тиші.
— Драко, усе гаразд. Я не тримаю зла.
Він стиснув її міцніше. Герміона вперше назвала його на ім'я...
Багатовіковий льодовик пронизали зиґзаґи тріщин.
— Як ти можеш після всього, що я зробив, так спокійно... просто не тримати зла? — недовірливо спитав Драко.
— Я втомилась ворогувати. Я так утомилась... Сита по горло, — Герміона відвела погляд, наважуючись промовити наступну фразу вголос. — І мені хочеться вірити, що ти щиро каєшся. Щось мені підказує... це не прості слова для тебе.
Драко нічого не відповів. Він відчайдушно намагався розгледіти підступ у медовому погляді.
— Я ціную те, що ти сказав мені це, — Герміона ледь помітно усміхнулася. — Можливо, я пошкодую про те, що говорю. Але... мені віриться, я завжди знала, який ти насправді... Ти не той, ким намагаєшся здаватися.
«Одна з небагатьох, хто бачить твій чортовий світлий бік...» — пролився у свідомості голос Теодора.
— Ти нестерпна, Ґрейнджер, — Драко похитав головою.
Герміона запитально підняла брови.
— Я ж усі ці роки поводився, як останній йолоп, — Малфой видихнув хмару пари вгору, збирався з силами. — Як? Скажи мені, Ґрейнджер, як можна було щось розгледіти в тому бовдурі?
— Не такий уже ти майстер маскування... — іронічно посміхнулася Герміона.
Тілом Драко, від місця, де її долоня доторкалась грудей, розросталося тепло. Герміона більше не плакала. Навіть усміхалася. Льодовик зі скреготом танув. Величезні брили льоду зривалися в прірву.
— Я бачила, як ти спілкуєшся з близькими... І в Хоґсміді мені здалося, що я виявила твій... — вона на мить зам'ялася, — приємний бік.
— Слідкувала за мною, Ґрейнджер? — Драко схилив голову набік.
— А ти гадаєш, мантія-невидимості Поттера порошиться в шафі?
Драко закотив очі. Уся ситуація була на межі вигадки. Він і Ґрейнджер сиділи на порозі відчиненого балкона. Він приховував її від гнівної віхоли у своїх обіймах. Вони не сварилися. Не сперечалися... А просто дивилися одне одному у вічі. Дихали в унісон. Розмовляли.
Так близько. Занадто близько.
Герміона, усміхаючись, схлипнула востаннє і витерла заплакані щоки тильним боком долоні. Її почервонілі очі відгукувалися докором у серці Драко. І він не міг зупинити порив.
— Я більше не хочу завдавати тобі болю... — його тихий голос понесла за собою тиха хурделиця.
Герміона розплющила очі. Вона простежила за кожним словом на його вустах. Він справді сказав це вголос? Яким би нереалістичним не здавалося те, що відбувається, вона відчувала, що Драко говорив щиро. І це лякало...
Вона не знайшла, що відповісти, тільки підняла руку до його щоки й видихнула:
— Драко...
Він подався назустріч руці. Ніхто не торкався його так, як вона. Звідки в ній стільки ніжності... до нього? Що за божевілля?
Льодовик стрімко танув. Краплі перетворювалися на струмки. Струмки стікали в річку. Бурхливу річку, яка збивала з ніг кожного, хто в неї ступав. Нещадно підхоплювала течією. І несла... в далеке-далеке море. Глибоке. Страхітливе. Синє. Море.
Драко обхопив своєю рукою її зап'ястя. Бинти дряпнули тонку шкіру. Герміона перевела погляд на пов'язку. Драко миттєво сховав руку за спиною. Вона трохи нахилилася і дбайливо потягнула його пальці на себе. Він не зміг норовитися.
— Я знаю про Нарцису, — Герміона обережно притиснула поранену руку до себе. — Я співчуваю твоїй утраті.
Драко заплющив очі. Єдине співчуття, яке лунало не награно. Яке він дійсно хотів чути. Драко вірив їй. Хотів вірити.
— Дякую... — схиливши голову, прошепотів він.
Вони сиділи напівобійнявшись у світлі вуличного ліхтаря. Хурделиця замітала їх снігом, як забуті на балконі горщики з квітами, які знайдуть загиблими наступною весною. Холоду вони не відчували. Драко важко дихав, випускаючи хмари пари. Герміона вдихала його хмари й міцніше притискала до себе поранену руку. Ніжно й дбайливо. Так, як він не заслуговував.
— Кхм-кхм, — почулося в глибині кімнати.
Малфой стрепенувся. Відчув спиною. Бісів Тео.
Герміона машинально підхопилася. Обтрусила сніг. Провела долонею набряклими очима й випалила:
— Мені час.
Вона з жалем поглянула на Драко. Переступила поріг і стрімко попрямувала на вихід, намагаючись не дивитися в сині очі.
Тео схопив її за руку.
— Ні, стривай, стривай, — на його обличчі була дивна емоція.
— Відпусти мене.
— Якщо я зроблю це, шкодуватиму потім вічність.
— Я не збираюся з тобою більше розмовляти, — твердо заявила Герміона, але все ж таки зупинилася.
— І ти маєш право на це. Нічого не кажи, просто вислухай, — дивною емоцією виявилася тривога.
— Теодоре... — прогарчала Ґрейнджер.
— Якщо вона не хоче бути тут, дай їй піти, — Малфой підійшов до них.
Герміона відчула себе захищеною. Малфой захищав її від Теодора, а не навпаки. Коли цей світ вивернувся навиворіт?
— Вона хоче бути тут, — Тео не зміг стримати підступної посмішки.
Герміоні так і хотілося вліпити йому ляпаса.
— Якого дідька ти вирішуєш за мене? — вона спробувала висмикнути руку, але Тео, посиливши хватку, притягнув її ближче. Тепер Ґрейнджер не могла бачити Драко. — Відпусти мене негайно! Ти не маєш права маніпулювати мною!
Дзвінкий голос Герміони розбився об шепіт Теодора.
— Не йди... — вкрадливо промовив він.
— Ти найсуперечливіша людина, яку я зустрічала, — з гіркотою сказала Герміона.
— Це комплімент?
Герміона розчаровано зітхнула і смикнула рукою.
— Пробач мені, Ґрейнджер, я йолоп.
— Погоджуюся, — підтвердив сталевий баритон позаду.
— Будь ласка...
Від звичної легкості Тео не залишилося й сліду. Здається, Герміона ніколи не бачила його таким серйозним поряд із нею.
Тео був наляканий. Його жахи породжували одне одного. Він боявся тих почуттів, що проростали в серці й обвіювали нутрощі вогнем. Розривали та обпікали. Він відсторонювався в надії остудитися. Аби уникнути болю втрати. Уберегти себе від циклу, що повторювався. Але стало занадто пізно. Біль втрати виявився сильнішим за страх зближення. Він усе зіпсував.
— Відпусти її.
Тео благаюче поглянув на Драко. Знову звернувся до Герміони:
— Будь ласка... Залишся.
Вона вагалася. Усередині Герміони зчинилася справжня війна. Серце проти розуму. Емоційне поривання проти раціонального розрахунку. Імпульсивність проти холоднокровності.
Драко побачив в очах Тео непідробний страх. Страх передався і йому. Але Драко звик перетворювати будь-який страх на лють. Він дивився, як Тео зробив крок до Ґрейнджер. Як її кучерява голова відсторонилася. Але Герміона не чинила опору. Під ребрами заколов гострий біль. Усе тіло скувала напруга.
«Біжи, дурненька, біжи!»
— Я повний бовдур і поводжуся відповідно.
Тео підняв її зап'ястя до губ і прикрив очі. Коли він не дивився на неї, упевненість у тому, аби піти, зростала. Але Теодор знову підняв повіки, і сині вогні змусили забути аргументи.
Тео наблизився. Герміона спробувала вирватися. Де Драко? Чому він мовчить? Тео притиснув Герміону до себе й прошепотів на вухо:
— Я не хочу тебе втрачати. Дай мені другий шанс. Прошу тебе.
Кляті мурахи побігли спиною від його змовницького шепоту. Чортові зрадники. Вона відчувала тепло грудьми й крижаний холод спиною.
«Біжи, Ґрейнджер, біжи!» — дзвеніло в голові голосом Драко. Але він мовчав. Малфой також хотів, щоб вона залишилася.
Герміона, капітулюючи, видихнула. Можливо, дати ще один (але точно останній) шанс — це не найгірша ідея. Або вона просто шукає привід, щоб залишитися.
Тео відсторонився і добив самоповагу Герміони теплою м'якою усмішкою.
— Послухайте, я все вигадав, — звернувся до обох. Веселий і трохи дратівливий. — Герміоно, ти мене пробачаєш і удаєш, що Малфой тобі не огидний. А ти, Драко, укладаєш тимчасове перемир'я з Герміоною.
Герміона повернулася. Драко ледь помітно кивнув. Так, щоб не здатися занадто зацікавленим, але й не бути звично відстороненим.
— У мене є чудове вино! — продовжив Тео. — Ми його дружно вип'ємо на честь мого геніального плану. Га?
— Воістину геніальний план, — Драко похитав головою.
Герміона фиркнула.
— У вас є кращий варіант, як провести цей вечір? — Тео кивнув на люту заметіль.
Герміона знову з побоюванням глянула на Драко. Той у відповідь знизав плечима.
— Гаразд... — дивлячись у сірі очі, але відповідаючи Тео, протягнула Ґрейнджер.
Вона вже не розуміла, заради кого залишалася. Повне божевілля. Її хвалена розсудливість кришилася, як безглуздий дитячий виріб із глини.
— Ось і вирішили! — вигукнув Тео, обхопив Герміону за талію та повів за собою.
Виходячи з кімнати, вона не відривала тривожного погляду від Драко.