Громовідвід

24

Весна, 1997 рік

— Отже, це твій син, Вільям... — отруюючи простір страхом, протягнув Волдеморт.

— Так, мій Лорде. Це Теодор, — Вільям підштовхнув сина, і той схилив голову.

Навіть із покірно схиленою головою вісімнадцятирічний Тео був вищим за батька. Чорна мантія приховувала незграбні плечі, високий комір гольфу — свіжі порізи. Тео тремтів. Але не від страху. Йому було з біса холодно. З моменту окупації Волдемортом Малфой-менору будинок припинили утеплювати. Весна виявилась дощовою. Багатостолітні стіни відвологнули, і місце, де Тео проводив майже всі свої канікули, перетворилось на вологий підвал.

— Підійди ближче, — Волдеморт приманив довгим кістлявим пальцем.

Він сидів на чолі величезного столу. Біля ніг звивалася змія, розтираючи по камʼяній підлозі чиюсь застиглу кров.

Таємниця формули була похована разом із Маріанною. Вільям залишився в боргу у темного Лорда. Він розумів, що Волдеморт не пропустить зухвалість його дружини крізь пальці. Обовʼязково нагадає. Покарає. Помститься. Але після відродження він жодного разу не говорив про Маріанну. До сьогодні, коли в наказовому порядку попросив Нотта-старшого представити сина.

Батько підштовхнув Теодора в спину. Той неохоче дістав руки з теплих кишень, стиснув кулаки та пішов уперед. Він хвилювався. Проте намагався контролювати себе.

— Теодоре, мій хлопчику, я знаю, ти мандрував у часі, — червоні очі пробивали жахом.

Звідки він знав? Батько доповів йому, що колись Тео брав його часоворот? Чи прочитав думки? Картинка спогадів промайнула зеленою іскрою, помахом палички, якою Волдеморт позбавив життя його матері. А Тео просто сидів у комоді та не міг її врятувати.

— Так, — Тео ковтнув та опустив погляд.

Будь-хто інший на його місці зараз прощався б з життям, читав про себе молитву або згадував близьких. Але все, про що міг думати Теодор, це: «Як йому не холодно — стояти в калюжі крові босоніж?»

— Як далеко? — вимова Волдеморта була тягучою та моторошно нудотною.

— На дванадцять із половиною років назад найдальше.

— Це досить вражаюче. Ти здібний, Теодоре.

Тео гордо підняв підборіддя. Його втішало визнання такого могутнього чаклуна. Але, згадавши, з ким говорив, він одразу ж насупився.