Землі Дня та Ночі. Царство Золота Й Сонячних ПроменІв

Глава 40

Лейла роздивлялась Ельдерон, поки Даніїл летів до виступу на скалі, тримаючи її на руках. Її вже майже не нудило від польотів і вона могла роздивитись, яким Ельдерон був прекрасним. І хоч тут було до жаху холодно й сиро, ельдерійців це не займало. Вони літали в справах, а коли бачили свого короля, то ввічливо опускали голови й ледь видно посміхались. Напевне, вони любили свого правителя. Тут і там літали діти, що грали в якісь ігри зі спеціальним шаром. Їхній сміх змусив в серці Лейли щось обірватись. В Ка́рдані не почуєш дитячий сміх. Тільки плач від голоду та страждань. Там можна було почути тільки пісні мандрівних музикантів, а також сольдійців, що перекрикували одне одного, торгуючись за той чи інший товар. А тут... Діти безтурботно сміялись і веселились. Не думали про те, що їстимуть сьогодні. Не думали, де спатимуть і що на них чекає в майбутньому. Їм не приходилось красти або вимолювати шматок хліба.

Даніїл опустив Лейлу на виступ скали, об яку розбивалась вода. Бризки води попадали на її теплі чоботи, від чого Лейла відійшла подалі. Вода виглядала мов хижак, що от-от проковтне її. Вона не боялась води до цього самого моменту. Водна гладь виглядала майже чорною у вечірніх сутінках. Це не надто підбадьорювало. Сія опустилась поруч із Лейлою й злегка здригнулась від пронизливого, морозного вітру. Слідом за нею опустився й Лука.

— То ж з чого ми почнемо? – спитала Лейла.

— Для початку, випий ось це, — Сія простягла Лейлі пляшечку із якоюсь чорною рідиною всередині. Дівчина неохоче взяла флакончик й почала роздивлятись її вміст.

— Наша відьма залишила для тебе зілля, — коротко роз'яснила фя.

— Не певна, що хочу це пити, — тихо сказала Лейла.

— Якщо хочеш жити – то вип'єш, — тільки й сказала Сія, вдивляючись в безкрайні води Нікшера. Лейлі це все було не до вподоби. Але все ж, відкоркувавши пляшечку, залпом випила чорну рідину, що здалась їй дуже кислою й терпкою на смак.

— Ну а тепер, можна і поплавати, — сказала фея, й штовхнула Лейлу у воду. Дівчина не встигла навіть закричати, тільки набрати повітря в легені. Як тільки вона занурилася у водне царство Нікшера, розплющивши очі, в паніці намагатись виплисти на поверхню. Вона відчайдушно гребла руками і відштовхувалась ногами, але вода наче затягувала її назад, намагаючись заключити в свої смертельні обійми. Лейлі хотілось кричати від жаху, легені вже обпікало. Повітря в них вже майже не залишилось. Все її лице почервоніло від бажання зробити хоча б один вдих. Та розумом Лейла розуміла – що одразу після цього вдиху за нею прийде смерть. Вода була крижаною. Холод пробирався до кісток тисячами льодяних голочок, що приникали під шкіру Здається, вона вже не відчувала пальців на ногах й руках. Вона вперто намагалась виплисти, та все її тіло кам'яніло від холоду. Зовсім скоро, вона таки зробить вдих, що стане причиною її смерті. І ось, Лейла помітила щось дивне в глибині. Щось світилося, і воно наближалось до неї. Дуже швидко. Надто швидко. То були очі. Очі, що світились в темряві, мов срібло на сонці. І цей факт змусив дівчину відкрити рот й закричати під водою. До неї плила справжня русалка. Перше, що помітила Лейла, був її хвіст. Чорний, мов обсидіан, покритий лускою, мов у ящера. Він простягався до самих грудей, прикриваючи їх. Потім, дівчина помітила кігті, що були наче широкі й гострі голки. Колір волосся русалки нагадував водорості, що росли в болотах в Тарртоні. Подібні, мати Лейли збирала для ліків. Коли та була вже надто близько, дівчина помітила її зябра, що були розташовані замість вух. А коли дивовижне створіння роззявило свою пащу, Лейла побачила, що замість зубів в неї були ікла, такі самі гості й тонкі, як і її кігті на руках. Тіло русалки було блідим, майже білим, та все одно воно світилося, наче було покрите срібним пилком. Очі світились голодом й кровожерливістю, наче після довгого голодування їй подали дуже смачний обід. Лейла в паніці почала плисти від чудовиська, що збиралось нею полакомитись, та русалка була швидшою. Вона схопила Лейлу за комір її плаща й почала тягнути вверх. Лейла намагалась відбиватись, та сил вже майже не було.

Русалка виплила на поверхню разом із Лейлою, після чого дівчина почала жадібно вдихати повітря. Через обмороження вона вже зовсім не відчувала тіла й не могла поворухнутися. Якби русалка все ще не тримала її за комір плаща, Лейла швидше за все знову пішла під воду.

— Я сподіваюсь це подарунок для мене в якості нашої дружби, — прошипіла русалка, оскалившись. Цей оскал лише віддалено нагадував посмішку.

— На твій превеликий жаль – ні, — спокійно відповів Даніїл, після чого русалка очевидно розгнівалась.

— То навіщо ви мене покликали? – спитала вона голосом, що нагадував шипіння змії. Вона розтягувала слова, ніби граючись з королем Воронів.

— Нам потрібна твоя допомога, — сказав він рівним тоном, перед цим розправивши плечі.

— Мої послуги тобі не по кишені, — тільки й відповіла русалка, вигнувши свої губи в посмішці, що не обіцяла нічого хорошого.

— Очевидно, ти інколи забуваєш, що я Король, — з такою самою хижацькою посмішкою відповів Даніїл.

— Ти знаєш ціну, — сказала вона, — Але чи готовий ти її заплатити?

Даніїл міркував. Надто довго міркував, зважаючи на те, що Лейла вже зблідла від холоду, а тіло тремтіло мов в лихоманці.

— Я не дуже люблю вмішуватись в королівські справи інших царств, —нарешті обізвався Король Воронів, — Та я тобі обіцяю, що підтримаю тебе, коли ти захопиш владу в Нікшері. Я буду тобі союзником.

— Дуже добре, воронятко. То що я маю зробити в обмін на це?

— Допомогти їй викрасти камінь сонця, — тільки й сказав Даніїл, після чого здавалось й так бліда русалка зблідла ще сильніше, роззявивши пащу від подиву.