Адель

Розділ 8

Я повертаюсь в гуртожиток з чергового пошуку роботи. Через ту жінку я навіть не отримала нормальну освіту! А тепер навіть посудомийкою влаштуватися важко.

Зайшовши в приміщення, бачу, що двері моєї з Бетті кімнати відчинені. Схоже, вона знову щось забула, адже вже давно має бути на роботі. Зараз побачимо чи є в кімнаті міс неуважність.

— Бетті, я думала, що ти вже піш...ла... — мою мову відібрав шок, посеред кімнати стояв Едван. —Знову ти?! Едване, може поясниш, що тут робиш? Ти мене налякав...

— Пробач, я не хотів тебе налякати. Адель, послухай, погодься вже нарешті на цю роботу. Ти допоможеш нам, а ми тобі. Тобі ж потрібна робота. Чому ти така вперта?

— Я думала, що останнього разу добре все тобі пояснила. Мене не цікавлять ваші пропозиції. Та й робота в мене є.

— А твоя подруга говорила зовсім інше.

Ах, Бетті...

— Мені байдуже. А тепер, будь ласка, йди. І забудь про свої наміри.

— Гаразд, але добре обдумай все, хоть ще раз.

Едван говорить ці слова з надією, що вони щось змінять. Як тільки він пішов, я видихнула з полегшенням. Від тої клятої зустрічі, коли я опинилася в них вдома, нічого не змінилося. Хоча Едван обіцяв мені, що все закінчиться ще при першій нашій зустрічі. Пройшов майже місяць, а все продовжується знову і знову. Чому саме мене вони вирішили взяти на роботу? Раяну потрібен спеціаліст, а не якась там дівчина, в якої навіть немає освіти.

Вже вечоріє, та я дочекаюся приходу Бетті, хай вона мені все пояснить. Рудоволоса вже кілька днів ходить якась підозріла, щось приховує. Мені вже не стає терпіння, щоб витримати все це.

Час провітритися. Добре, що біля нас є прекрасний парк. Скільки часу я тримаю все в собі, а природа допомагає зібратися з думками.
Я одягаю свою осінню куртку і виходжу з гуртожитку. Вечори стають все далі холоднішими. Пора визнати, що ми, люди, завжди не любимо, коли занадто тепло, чи занадто холодно. Люблю осінь за її золоту середину.

До парку йти пішки треба 10 хвилин, я навмисно йду поволі, щоб розтягнути ці прекрасні хвилини спокою. Хоч зараз в мене далеко не все гаразд, я відчуваю себе легко. Обпали майже всі листочки, які красиво вкрили землю золотим кольором. Я згадала час, коли ми з татом гралися в жовтому листі та гуляли по затишних вуличках Лондона. Я відчула як непомітно на очі наступають сльози. Й не пам'ятаю вже, коли я дозволяла собі це. Але ні, це плачу не я. Плаче та маленька дівчинка, яка залишилася без батька, яка не знала любові матері, яка ображена на весь світ. Це плачуть всі нездійсненні мрії та бажання, і так швидко втрачене дитинство.