Адель

Розділ 29

Весна завжди була для мене казковим явищем, після прибуття якого відновлюється життя. В Лондоні я спостерігала як усе розквітає і вірила, якщо дерева можуть після сильних морозів заквітнути знову, то й людина зможе почати все спочатку. Я знала, що просто так нічого не зміниться, тому сама зробила крок, який і змінив усе. Іноді боюся сказати, що ось, щастя сталося зі мною, що врешті знову відчуваю це почуття. Боюся, щоб воно нікуди від мене не ділося. Проте зараз, будучи в готелі Італії з коханим чоловіком, можу навіть закричати, що безмежно щаслива.

Того ж дня, коли Кевіна з мамою виписали з лікарні, на книжковій полиці я побачила два білети, які мене збили з пантелику. Так швидко я не хотіла залишати малого, та мама з тіткою в прямому сенсі вигнали мене з квартири, щоб я йшла збирати речі. І ось, за двадцять чотири години, я у блакитній сукні та в нюдовому береті, (що зовсім не припустимо для колишньої Адель) вже гуляю з Аланом в одному з найстаріших міст світу - Римі.

З мамою ми щодня спілкуємось. Вона показує мені малого по відеозв'язку, який вже щось гугукає. Кевін, мов той весняний сонячний промінь, йому тільки два тижні, а він вже зблизив нас з мамою. Коли бачу, як трепетно вона ставиться до братика, в душі прокидається бажання обійняти її. Щоб мама так само приголубила й мене, бо сама не зможу. Можливо, проблема лише в моїй голові, та мені важко просто так обійняти її чи сказати, що... люблю. Хоча я все їй пробачила.

З Аланом все навпаки, я не боюся сказати йому, що кохаю. Та ніхто не ідеальний, іноді у нас бувають гарячі перепалки, які завжди закінчуються перемир'ям. Ми поїхали туди, де нас ніхто не знає, щоб поринути в нову атмосферу. Нам обом це зараз потрібно. Втекти з однієї метушні в іншу, яку ми ніколи не зможемо забути.

The end