Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 3.

У дверях був лист. Спочатку оглянув його. Від нього нічого не тягнулось. Витягнув, прочитав. Просимо вас здати приміщення в належному стані за два тижні з сьогоднішньої дати. Далі не читав. Розірвав на двоє і поклав у кишеню. Ось тобі й вдячність Еліоса.

Відімкнув двері свого помешкання. Жив я скромно, як всі мисливці на чудовиськ. В коридорі тривожний рюкзак. Біля нього лежить снайперська гвинтівка. Все що залишилось після смерті Гери. Валерій віддав її мені.

- Я не вмію нею користуватись, — пояснив.

Собі він залишив револьвер та меч Ореста. Все ще вірив у його повернення. Я теж хотів би вірити, але серед протипоказань моїх пігулок депресія. А вірити, маючи пригнічений настрій, як один з симптомів складно. Я змирився з тим, що третя сіра зона забрала його. За рік часу він жодного разу не вийшов на зв'язок. Ймовірно виходити вже не було кому.

Сів за ноутбук. Відео, на каналі Стрімер, набирало стабільну кількість переглядів. Справа Ореста жила. Ми відловлювали чудовиськ, Валерій знімав на камеру мій поєдинок з ними. Заливав стрім на канал. А потім робив вже скорочені версії для тих, хто не встиг на прямий ефір. Я змінив методи. Якщо Орест діяв з допомогою мисливського меча, револьвера та дробовика, лізучи в ближній бій, то я намагався цього уникати. Мої рани все ще не дозволяли рухатись, як колись, тож я тримав дистанцію і готувався до кожного випуску окремо. Валерія це влаштовувало.

Перевірив ноутбук. Кілька непрочитаних повідомлень. Два від спонсорів відправив Валерію. Ще одне від Мереї я навіть не відкривав. Орест зв'язався з нею і тепер він згинув на третій сірій. Я такої помилки не повторю.

Ще один лист реклама нового потягу до Третогора. Надшвидкісний, на окремій підвісній колії. Близько п'ятисот місць для всіх охочих побачити, що знаходиться в новому мегаполісі.

Перевірив на карті. Тисяча кілометрів. Одна четверта того шляху, котрий я подолав з Нового Батурина до Еліоса. Але в Третогорі бувати якось не довелось. Два роки тому навіть сполучення такого не було. Та й мегаполіс був закритим.

Пройшовся поглядом по карті. З часу розлому та першого конфлікту з чудовиськами пройшло більш як п'ятдесят років. Світ так і не відновився. Країн тепер не було. Світ не ділився на союзи, перейшовши на модель мегаполісів. Країна всередині величезного міста зі своєю культурою, історією та законодавством. В Еліосі панував мер, котрого обирали виключно для галочки. Були інквізитори, мисливці на чудовиськ та внутрішні служби безпеки. Закони ухвалювались радою міністрів. Еліос радо вдавав демократію і так само радісно викидав її на смітник при найменшій загрозі. Останній форпост людської цивілізації.

Відкинувся на стілець, заплющив очі. А що я взагалі знав про цей Третогор? Ще в мене в Батурині батько зневажливо відгукувався про нього. Мовляв, там нічого робити. Пів року тому там знайшли свердловини й мегаполіс міг серйозно впливати на ціни на паливо. Тож туди стікались всі охочі до чорного золота. Охоронні компанії довго там не затримувались, бо їх вибивали інші.

А на місце інших приходили вже чудовиська.

Зараз там правив клан інфантів і більше туди ніхто не ліз. Вони обіцяли спалити всі запаси, якщо знову почнеться війна. Може там і людей не залишилося б, але з чудовиськ погані працівники. А менеджери й того гірші. Тому люди стікались туди. Тому туди проклали сполучення. Третогор – місто на горі. Місто вежа, до котрого з Еліоса курсуватиме довжелезний (за сучасними мірками) потяг з гордою назвою «Золотий Дракон» на 500 осіб. Одна тисяча кілометрів до чорного золота.

В грудях знову заболіло. Це від рубців – пояснювали лікарі. Я вже знав симптоми. Зараз мене зігне, перехопить дихання. А коли я дістанусь до таблеток і вони подіють – настане спазматичний кашель. Він викликатиме новий біль, не такий сильний, але все ж.

Чекати я не став. З крісла впав швидше добровільно, ніж через симптоми, ковтнув кілька таблеток, заплющив очі й став чекати. Все по стандартній схемі.