Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 21.

Павільйон я знайшов без проблем. Сонце вже сіло й створювало величезну тінь від складу. Біля нього кілька вантажівок, по периметру ходила озброєна охорона. Чорні костюми, автомати.

- А ви рано, — привітала мене білявка на вході.

Ніби я не на зйомки прийшов, а кудись на співбесіду. Друга сіра зона, місце банд та кривавої різні, а вона стоїть тут в голубій блузці, сірій спідниці в окулярах, котрі лише підкреслюють її красу. А може й не підкреслюють, а це просто я накачався стимуляторами під зав'язку, що відпустить аж зранку. Що точно правда, вона молода, могла б ще здобувати освіту.

- Якби я знав, що тут такі красуні, то прийшов би ще раніше.

Вона мило всміхнулась, але не думаю, що щиро. Швидше формальність. Не звикати.

- Мене звуть Анжеліка і я вам все тут покажу.

Кусаю себе за язик, аби бува, не бовкнути чогось зайвого. Ще не вистачало мені тут звинувачень в домаганнях. Стимулятори забезпечили мені непоганий прихід і заряд ендорфінів. Анжеліка плавно пішла вперед, а я зрозумів, що витріщаюсь на неї. Добре, що Катя це не бачить. Хоча, навіть якби бачила, їй було б плювати. Під стимуляторами погані думки вивітрювались швидко і я не встиг зачепитись за неї. Вся увага сфокусувалась на стегнах білявки.
Догнав її досить швидко. Рефлекси прискорені і я не встигаю нормально їх контролювати.

Зайшли всередину. Склад був височезний, можна було б помістити  кілька вантажних літаків. Я вистрілював упирів неподалік, але то ще рахувалась перша сіра зона. Всередині ми піднялись по сходах вгору. Вийшли на недавно зроблений майданчик.

- Тут буде місце фільмування, — показала перед собою.

Прожектори вгорі освітили величезний лабіринт. Все, як на мапі та відео Валерія, проте наживо виглядало більшим. Мимоволі я аж захопився проробленою роботою.

- Вражає, правда? — Анжеліка спитала це таким тоном, котрий не вимагав відповіді.

Просто кивни, чувак. Так і зробив.

- Тут операторська будка, — повела мене далі до столу з моніторами.

За ними сиділо троє людей. Крісла були на коліщатках й вони переміщались між довгих рядів, не піднімаючись. На головах навушники, в одній з рук велика чашка кави.

- Хлопці, привітайтесь з Ігорем! — весело вигукнула Анжеліка.

Вони вітались не так весело. Рейдж тут головна зірка, а не я.

- В нас тут кілька десятків камер, плюс коптери, для динамічної зйомки. Камера, котру носитиме ваш оператор, теж передаватиме сигнал на один з моніторів у реальному часі. І не забувайте про нагрудні камери на ваших жилетах.
- Ага...

До нас хтось йшов. Кроки важкі, повільні. Я повернув голову. Високий, смуглявий чоловік років тридцяти п'яти. Коротке чорне волосся, трішки сплюснутий ніс та широкий рот розтягнутий в самовпевнену посмішку. На очах чорні окуляри. Такий самий чорний костюм, як в охорони.

- Веселите гостя, Анжеліко? — поцікавився.
- А це, Фестиваль, — усмішка не сходила з її обличчя. — Він начальник охорони.

Він підійшов ближче, простягнув руку. Більший за мене на добру голову й ширший в плечах. М'язи точно не менші, ніж у Василя Грома. Потисли руки.

- Я тут просто наглядатиму за вами! — впевнено сказав. — І за вами, Анжеліко. Ви ж теж новенька.

Череп і Берсерк, два мертвих найманці згадували про Фестиваля, коли я йшов по упирів. Ось для чого вони туди лізли. А тепер він ходить й пхає пір'я в сраку перед красивою білявкою.

- Ми дуже вдячні вам за це, — Анжеліка зробила ледь помітний крок назад, не ховаючи своєї посмішки.

Трималась за цю роботу до останнього.

- Якби щось пішло не так, то мої хлопці підуть в лабіринт на допомогу.

Кивнув. Згадувати про двох мертвих не хотілось. В полюванні на монстрів буває всіляке.

- Давайте я покажу вам вашу кімнату відпочинку, — швидко пішла від Фестиваля.
- Успіхів, — кинув мені навздогін.

В кімнаті відпочинку було тісно й вона нагадувала стару роздягалку. Квадратні перестінки з одного боку з залишками від труб, але їх давно зрізали. Звісно й тут спробували щось зробити, але було видно, що основні сили кинули на місце бою.

Всередині вже сидів Валерій й прилаштовував на себе бронежилет.

- Затягни міцніше, — поклав рюкзак на підлогу й підійшов до нього. — Ось так. Якщо він не щільний, то толку від нього немає.
- Знаю, незручна плитоноска, — виправдався Валерій.
- Це передостання модель на ринку, — защебетала Анжеліка, — п'ятий клас захисту...
- По факту, четвертий, — перебив її. — Сядь, будь ласка, на стілець, запали цигарку і відпочинь. Коли нас запитають, ми розхвалимо тебе до небес.

Професійна посмішка нікуди не ділась, але  в очах білявки спочатку було здивування, потім недовіра. Валерій повторив ще раз й вона таки сіла на вільний стілець.

- Дякую, — тихо прошепотіла.