Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 20.

Наступний день минув, як і попередній. Я знову пристрілював зброю і коліматорні приціли, Валерій не вилазив з павільйону, а Рейдж вкотре давав інтерв'ю в перервах між експертними оцінками тих чи інших подій.

Дзвонив до Каті, але та була вся в роботі. Розповідала з захопленням про можливе возз'єднання Марка та його дружини — Ліки. Дивно, але Валерій відзивався про неї виключно зневажливо.

Мене це все не хвилювало, й коли я повідомив це Каті, вона образилась, видала, що їй потрібно переглянути доцільність наших відносин й кинула слухавку.

Я трохи отетерів від оцього її: доцільність. Внутрішній голос хотів таблеток, тому переконливо стверджував, що в неї хтось вже є, тож скоро вона збиратиме свої речі з моєї квартири й розповідатиме, що причина в ній, а не в мені. Коли мій внутрішній голос нарешті висловився, стало легше. Так, неприємно, проте не критично. Сьогодні ми з Валерієм непогано розбагатіємо й знімемо ожин з кращих випусків за весь час мого перебування на місці ведучого. Я знайду краще житло, погоджусь на пропозицію Василя Грома й житиму надалі в граному Еліосі, який мені остогид до чортів. Та й знайду собі іншу Катерину, бо характер теперішньої мені остогид не менше.

Решту дня аж до вечора я проспав. Воно лише спочатку не спиться перед вилазкою. А потім як вбитий. Прокинувся о сьомій вечора від сильного болю в грудях. Рубці заважали дихати.

- Це у твоїй голові, — переконував сам себе. — Лише там й більше ніде.

Знеболювальні подіяли миттєво. Викинув пусту пачку на підлогу. Потрібно дістати ще. Біль відступив й на зміну їй прийшов легкий прихід. В очах посіріло, все денне світло пригасло.

Відчинив вікно, виглянув на вулицю. І вперся в білборд з рекламою сьогоднішнього шоу. До цього там були реклами нічних клубів, морозива й концертів різних співаків та співачок. Реклами співачок мені, чесно сказати, подобались. Але Катю дратувало, що я іноді аж занадто (на її думку) витріщався.

Зараз там був Рейдж в бойовому (на думку не мисливців) екіпіруванні з руками схрещеними на грудях. Він впевнено дивився на мене. Це для мене прогулянка парком, говорив його погляд. Я був позаду з пістолетом і дивився кудись вбік. Виглядав якось недолуго. Мені не пасувала коротка стрижка, а серйозність обличчя робила мене схожим на якогось заучку, котрого давно не годували. Або на торчка, який зловив прихід, але намагається вдавати, що ні. Мисливці переважно в хорошій формі, але на білборді я виглядав як майбутній наркоман. Глянув на пусту упаковку від знеболювальних. Майбутнє було не таким й далеким...

Телефон завібрував. Дзвонила Мерея. З часів зникнення Ореста я не спілкувався з нею. Зараз теж не буду. Виклик завершився й прийшло коротке повідомлення від неї: НЕ ХОДИ ТУДИ!!!

Йди в сраку, Мереє. Ти вже Ореста втягнула у свої ігри. Тепер він шукає берегиню на третій сірій зоні, аби відвернути конфлікт. Біда в тому, що конфлікт вже стався. Його потрібно завершувати, а не відвертати.

Спати я більше не хотів, щоб знову не прокинутись з болем. Десь глибоко в душі я розумів, що це ілюзорний біль. Хотів у це вірити. Річ у тім, що після химери біль був постійним. Я лежав у лікарні в кривавих бинтах і мучився від болю. Я засинав і прокидався з нею. Дивився на невдоволені фізіономії лікарів й мене починало боліти ще більше. Гострі пазурі химери рвали мою шкіру, продірявлювали кіску аж до легень. І так кожний день і кожну ніч. А тоді шкіра почала нарешті стягуватись, роблячи грубі жахливі рубці, котрі стягували груди, деформували їх. Лікарі тоді одягли на мене щось, що заважало згинатись. І я терпів. Що мені ще залишалось. Шість місяців життя проходило від знеболювальних до наступних знеболювальних. Лікарі змушували робити фізичні вправи, аби м'язи могли виконувати свою роботу. Біль їх не турбував

Я вийшов з лікарні лише для того, щоб дізнатись, що більше не мисливець. Медична комісія завернула мене тричі. Ви не повністю дієздатний, Ігорю Лім.