Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 33.

- Хлопчики, а вам не сумно?

На вигляд жінка дійсно могла називати нас хлопчиками. Фарбоване руде волосся, рожева помада. Косметика марно намагалась приховати зморшки, а синій колі під очима був не то макіяжем, не то синцями. Колись вона могла бути красива. Але час нікого не береже. Зокрема повій.

- Ми в повному порядку, — сухо відповів Валерій.
- Я в сусідньому вагоні, — повія глянула мені просто в очі. — Четверте купе.
- Матиму на увазі.

Нікуди я не піду. І сюди я б її не запрошував. Вагону було десь років сто. Його час від часу мили й чистили, проте ми їхали не в той час. Звичайна залізнична антисанітарія. Та й чистота повії була під питанням.

І Валерій теж не піде. Ми іноді давали інтерв'ю, іноді нам писали любовні листи. Зокрема більшість з того було для Валерія.

Валерію було плювати. Він щомісяця відвідував могилу Гери. Рік пройшов, а він навіть не глянув ні на кого. Я не говорив з ним про це. Катя не була для мене всім. Вона пішла, а в мене крім легкої гіркоти нічого не залишилось. Не хотілось видаляти її номер чи спільні фотографії. Хай собі будуть, однаково я їх не передивлявся.

У Валерія було інакше. Рідкісні моменти зустрічі, постійні листування, побачення на сірій зоні на свій страх та ризик — у них горіла пристрасть. Невідомо скільки б вона горіла, якби Геру не вбили. Але її вбили, коли вогонь горів яскраво. Тоді виглядало ніби з цього вогню нічого іншого крім кохання на все життя не могло бути.

Але її вбили.

- Випити хочеш? — тихо запитав Валерій.

Вагон ресторан виглядав краще, ніж наше купе. Там світились всі світильники, а не вибіркові як у нас. Круглі столи з білими скатертинами. Віддалено це нагадало мені паб десь в Новому Батурині, де зараз будуть сигари й віскі. Дуже віддалено.

Вільних місць майже не було. Всі перелічені категорії пасажирів були тут. Вони випивали, прощаючись з минулим життям. Банальність була в тому, що більшість з них повернеться з пустими руками. Рудої повії не було. Занадто рано.

- Ходімо назад, — поклав руку Валерію на плече. — Все зайнято...

Оператор мене не чув. Він прикипів поглядом до одного зі столиків. Я прослідкував за ним. І подумки вилаяв себе. Що я за мисливець, що не побачив очевидного...