Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 83.

Це не Цепеш. Вампіри не ходять вдень. І я не впевнений, що на червоній зоні є ліси.

Я рухався обережно, якось занадто пластично.

Клара.

Чомусь мене засмоктало в її свідомість швидше. Я просяк ненавистю до самого себе. Й фанатизмом.

- Ти довго, — відповів знайомий голос.

Я вийшла з тіні дерев. Фестиваль і двоє людей палили вогнище. Найманець був потріпаним, одяг в дірках. Обличчя в порізах і подряпинах. Одне око закривала повʼязка.

Двоє людей виглядали не краще. Худі, з сірими кошлатими бородами.

- Ну й збіговисько, — видала.

Двоє людей недобре глянули на мене. Боялись. Я могла б голосом нацькувати їх на Фестиваля, могла б змусити віддати мені все, що у них є.

- Приєднаєшся? — запитав Фестиваль. — Їжі у мене небагато, але що маю.
- Навіщо мені це?
- О, ти не пошкодуєш, — найманець підморгнув єдиним вцілілим оком. Тоді повернув голову до одного з чоловіків. — Збишеку, продовжуй.
- А тоді цих трьох вбивць забрали мисливці на стіну.

Трьох...

Я підійшла ближче. Тепло від полумʼя приємно гріло.

- Я припускаю, ти шукаєш трьох людей, — Фестиваль перебив Збишека. — І припускаю, що ми шукаємо одних і тих самих людей.

Я зібрала волю в кулак. Зосередилась на тих чоловіках. Відчула легке поколювання в потилиці. Зараз хтось з них подивиться мені в очі...

- Розкажи спочатку! — наказала.
- Племінниця моя бачила одного з них, — підхопив другий, ігноруючи здивування Фестиваля і Збишека. — Вона не дочекалась батька і прибігла в село. Ми пішли по слідах. Побачили кілька наших. По звірячому вбитими. Прийшли якраз, коли їх забирали мисливці.

Він описав їх на скільки міг. Мені було достатньо. Ігор, Валерій і той самозванець Жеррар. Я йду у вірному напрямку.

- Ніколи не бачив, як суккуби це роблять, — всміхнувся Фестиваль. — Але в цьому не було необхідності, правда?

Очманілий Збишек лише ствердно закивав.

- Далеко звідси та стіна?
- Три дні пішими прогулянками. Але нам то не горить.
- Не горить?! — сказала голосніше, ніж хотілося б.
- Вони нікуди звідти не дінуться. Тим більше там мисливці. Ціла клята стіна мисливців. Я не знаю, як у твого сестринства з географією, але ми рухаємось в Рагнарок.

***

Після цього сон не йшов. Я піднявся, покрокував до дзеркала в туалеті. Вирячився на своє стомлене обличчя. Красенем точно не назвеш.

Вмився. Зняв майку. Хвилину розглядав рубець від химери. Багряна крива смуга від ключиці до ребер. Трішки нижче і лікарям довелось би вкладати мій кишківник назад. Торкнувся пальцями. Іноді я шкодував, що химера вдарила недостатньо сильно.

Хто я тепер?

Викинутий, мов той пес ідіот. Більше не мисливець, більше не спадкоємець Лімів.

Я мав захищати людей, але вони тепер лежать в лісі, а їхні односельці зібрались вполювати мене.

Я клявся знищувати чудовиськ, але бився з ними пліч-о-пліч проти гірших чудовиськ.

Я тепер захищаю стіну від навали упирів. Захищаю від навали на пустку позаду.

Я навіть не можу вести блог з Валерієм, бо Ореста любили, а я у них мʼясник, різник і садист. Я обіцяв приглянути за Валерієм, але ось ми тут — намагаємось подолати чотири тисячі кілометрів і наша дружба тріщить по швах.

Мій  друг дитинства мене зневажає і боїться.

Моя сестра хоче моєї смерті. Цікаво, чого хотітиме Рорк, коли дізнається...

- Лім, ти де? — почув позаду.
- Тут.
- Тебе командир викликає до себе. Бігом!