Розділ 51.

27 4 1
                                    

У кімнаті Валерій одразу ж зайняв усі вільні розетки. Уся апаратура, рації, телефони та дрони заряджались. Він налаштовував камери, переглядав на ноутбуці відео фільмування.

- Мені до сраки, що й хто скаже, але битву інфантів я викладу на канал, — твердо вирішив він.
- Дивно, що ти сьогоднішню бійню не виклав...

Я розклався на підлозі. Зброя сама себе не почистить. Томагавк, на щастя, точити не довелось. Зате червону королеву довелось відчищати від сажі. І гвинтівку Гери. Завтра знадобиться усе.

- Виклав, але не всю, — відповів Валерій. — Лише відео згори. І то уривок, як найманці б'ються з суккубами та джинами. Підписники не зрозуміли. Думали, що найманці на нашому боці.
- І ти не став їх переконувати?
- Навіщо? Це Третогор. Тут немає чудовиськ проти людей. Тут одна якудза проти іншої.

Кивнув. Відкрутив ствол. Гвинтівка була чиста, але зайвий раз почистити зброю не шкодить. Звісно, її не заклинить одразу, а перші кулі виженуть сажу зі ствола. Проте робив, як вчили. Зброя має бути в чистоті. Бо достатньо аби заклинило раз...

В кімнаті раніше мешкала сім'я. Тут все говорило про це. Меблі, диван, килим на підлозі. Фотокартки на поличках. Правда на кожній чорна стрічка. Таке буває.

Поставив чайник, вийшов на балкон. Вікна виходили на старе Кіото. Сьогодні район жив. Люди, джини, інфанти та перевертні мирно (на скільки це можливо) співіснували на вулицях. Вони гуляли під пісні місцевих вуличних музик, відвідували місцеві заклади. Вони жили, доки у них була така можливість. Завтра цю можливість заберуть.

На вулиці гамірно. Місцеві мешканці розслаблялись після роботи. Валерій підійшов до вікна. Хвилину мовчки дивився.

- Мені іноді не вистачало цього на першій зеленій, — сказав.
- Чого саме?
- Життя. У нас було тихо. Колись люди не шуміли, аби монстри за стіною не розуміли скільки нас. Аби не почули, що йде масова гулянка і бери нас тепленькими, поки ми понапивались. І щоб мисливців на стіні не відволікати. Вони мають почути те, що не побачать в прожектори. А потім вже й звикли. Має бути тихо і все тут. Маємо бути готові. Навіть, коли щось святкували, то намагались без зайвого галасу. Пам'ятали про безпеку.

- А тут вони живуть, ніби у них не буде завтра, — я навіть голови не підвів.
- Для деяких з них його дійсно може не бути. І для першої зеленої теж могло не бути.
- Але завтра для них наставало! — роздратовано буркнув. — Тому, що ви дотримувались нехитрих правил. А вони плювати хотіли на безпеку. Замість того, щоб готуватись, вони напиваються в закладах і танцюють на вулицях...

Стрімер. Довга Дорога до ДомуWhere stories live. Discover now