Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 94.

В шпиталі з мене зняли бинти. Ребра не дислоковані, легені цілі. Медсестра вколола мені щось.

- Це знеболить та й трохи прискорить зростання, — пояснила.

Також наклала шину, аби було легше дихати. Ніби здоровенна біла наліпка.

Валерій прийшов під вечір. Стомлений, з мішками під очима.

- У нас плюс чотири тисячі підписників! — заявив з порога.
- З чого раптом?

Він простягнув мені телефон. Кілька коротких відео про штурм. Прожектори освітлюють навалу упирів. Кулеметний вогонь рве сотні тіл на частини.

В другій нарізці був вже я. На відео я виглядав інакше, ніж в дзеркалі. Там ми з Якубом пробивались до девʼятнадцятого сектору крізь упирів. Тоді я собі здавався технічним бійцем. На відео виглядало, ніби я просто махав томагавком абикуди. І чисто випадково попадав у ціль.

Завершилось відео неочікувано. Якраз на моменті, коли ми з упирем полетіли вниз.

- Катя твоя дзвонила мені, — сказав Валерій.
- Вже не моя.
- Переживала за тебе. Я заспокоїв її. Сказав, що ти обійшовся зламаними ребрами й на стіну тебе не пустять найближчим часом.
- На стіні мене таки не буде, — гірко всміхнувся.

Ребра віддали болем.

Згадав як Катя з нервів курила і гасила недопалки всюди, де тільки хотіла. А я ж давно не читав, що вона писала мені. Навіть не знаю, чи писала.

- Це не моя справа, але ти не думав з нею помиритись?
- Я думав цього якраз не робити.

Я не хотів здаватись собі більшим лайном, ніж був. Тому не думав про неї зайвий раз. Проблема була в тому, що спогади були переважно, як ми сварились. І це не викликало нічого, окрім жалю. І то — жалю через дарма витрачений час.

Валерій цього не розумів. Бачив по очах, хоч він намагався не показувати емоцій. Він вже втратив дорогих йому людей. Втратив, не встигнувши сказати все, що хотів.

- Це не те, що було у тебе з Герою, — сказав. — І в жодне порівняння не йде. Ми просто проводили разом час. І все. Це пройдений етап.
- Як знаєш. Просто нам заходити в місто після завтра. Може використай день аби помиритись чи завершити справи.
- Ти хіба йдеш зі мною?
- Наказ Рорка. Переживає, що Бальдр не поведеться на тебе одного.
- А так ми обоє всередині, чекаємо хто до нас швидше дістанеться: він чи навала упирів.

Валерій дістав пачку цигарок, але перехопив погляд медсестри й заховав знову в кишеню. Він не виглядав наляканим. Під очима мішки. Здається уся оборона Рагнароку тепер така.

- Ми пройшли кодло шабашівців, третю сіру зону, пастку Цепеша, бій в Третогорі та пережили масовий штурм упирів, — штовхнув його в плече. — Ми й з цього вийдемо. Нам просто потрібний план відходу і все.

Валерій слабо всміхнувся.

- Я іноді думаю: коли це завершиться для мене, — відкинув голову назад, розглядаючи колись білу стелю. — Рано чи пізно, вдача відвернеться від кожного з нас. Майже всі сміливці, яких я знав вже мертві. Орест, Гера, Вавилон, інквізитор Ігнацій, Арсен Гнів, Хімімото. Ким би хто з них не був, але всі вони пірнали з головою у все це багно. І де вони всі тепер?
- Ти втомився, — сказав йому.
- А ти ні?
- І я теж. Але у нас є ще робота. У нас ще дорога до мегаполіса сорок два.
- Я іноді думаю, як би вчинив Орест на моєму місці, — сумно всміхнувся Валерій.
- Він би не думав. Сказав би собі оце його: зберись мисливцю! Та й понісся б вперед з мечем наголо. Він би в саме пекло так ввірвався, якщо воно існує.

Валерій коротко реготнув. Я сам теж всміхнувся. Дивно, відчувати сум за тими кого немає, але водночас всміхатись, коли згадуєш їх. Памʼять стирає та спотворює спогади. Все згадується лише в приємних тонах. А неприємне згадується без осаду.

- Я так і не відгорював ні за Аліною, ні за Орестом, — сказав Валерій. — Не міг собі дозволити.
- Ми виберемось звідси та візьмемо перерву, — пообіцяв. — Стільки, скільки потрібно.

Тоді я вірив у це. Я думав, що після Рагнароку час буде. Знав би наперед, що помиляюсь — не обіцяв би нічого.

Але я не знав.