Смерть - Єдиний Фінал Для Лиходійки

Розділ 64

Мене хтось покликав.

Я чомусь не здивувалася, бо думала, що так мало бути в сюжеті.

Я повільно обернулася. Свято напередодні змагання, що розпочалося із заходом сонця, вже було розмальоване темрявою.

З усіх ліхтарів, розбитих звіром, трохи світла блиснуло на обличчя людини, що покликала мене.

[Прихильність 20%]

Проте я могла розрізнити мейл лідів навіть у темряві.

— Маркізе.

Я називала так Вінтера вперше, тому почувалася дуже дивно.

"Нещодавно я говорила з тобою зверхньо."

Тепер, коли ми більше не ховалися за масками, я мала виказувати повагу.

Поки я подумки практикувалася казати "Маркіз", Вінтер швидко підійшов до мене.

Колір його очей був мені звичніше, ніж титул.

— Ви допомогли мені сьогодні...... Дуже дякую.

Він ввічливо вклонився мені.

"Ну, я очікувала цього."

Тепер, коли я звикла до того, як події розвивалися на високій складності, я відповіла без проблем.

— Я не зробила це аби допомогти маркізу. Тож не треба мені дякувати.

Слова випливали чудово, порівняно з незграбністю, яку я відчувала.

— Це так, але......

— ......

— Ви врятували людей, ризикуючи собою. Враховуючи мене.

Він підвів очі і глянув на мою руку, що розслаблено лежала вздовж моєї сукні. Прослідкувавши за його поглядом, мої очі повільно розширилися.

Лише тоді я помітила, що у мене тремтять руки.

"Я знаю. Моє тіло занадто слабке і я перебрала міри."

Мені не вистачало сили рук, аби стріляти з арбалета.

Проте мої руки тремтіли не лише тому, що я перестаралася. Я намагалася прикинутися спокійною, але насправді була налякана ситуацією більше, ніж будь-хто інший.

Тіні величезних курячих лап, які були високо підняті, готові розчавити мене, і незліченна кількість монстрів, що бігли назустріч лише мені. Тіло й руки, які шалено рухалися поза моїм контролем.