ТЕСС ҐЕРРІТСЕН - ХІРУРГ

49

— Приїдуть за дві хвилини! — гукнули з реєстратури. — Лікарі кажуть, що систолічний тиск упав до сімдесяти!
— Докторе Корделл, оперуватимуть у першій травматології.
— Хто в команді?
— Доктор Кімбалл і двоє інтернів. Дякувати Богу, що ви теж тут. У автомобіля доктора Еймса якісь проблеми з двигуном, і він не може приїхати…
Кетрін помчала до першої травматології. Мигцем глянула на команду і зрозуміла, що вони приготувалися до найгіршого. До крапельниці було підвішено три пакети з лактатом Рінгера. Усі дроти і трубки напоготові. Кур’єр уже чекав на пробірки з кров’ю, щоб віднести їх до лабораторії. Двоє інтернів стояли по обидва боки від операційного столу, стискаючи в руках внутрішньовенні катетери, а доктор Кімбалл, який цього дня був на чергуванні, уже приготував усі інструменти.
Кетрін натягнула хірургічну шапочку й просунула руки в рукави халата. Медсестра зав’язала його за її спиною і приготувала першу рукавичку. З кожним предметом уніформи Кетрін вдягала на себе новий шар упевненості, і зараз почувалася сильнішою, вона опанувала себе. В операційній вона була рятівником, а не жертвою.
— Яка історія пацієнта? — запитала Кетрін Кімбалла.
— Напад. Поранення шиї і живота.
— Вогнепальні поранення?
— Ні. Колоті рани.
Кетрін застигла, натягаючи другу рукавичку. Всередині усе перевернулося. «Шия і живіт. Колоті рани».
— «Швидка» під’їжджає! — з коридору крикнула медсестра.
— А зараз будуть кров і нутрощі, — сказав Кімбалл, виходячи назустріч пацієнту.
Кетрін, одягнена в стерильну уніформу, не зрушила з місця. Раптово операційна поринула в тишу. Ні двоє інтернів, що стояли по обидва боки від столу, ні медсестра, яка наготувалася подавати Кетрін інструменти, — ніхто не промовив і слова. Усі зосередилися на тому, що відбувалося за дверима.
Вони почули, як Кімбал крикнув:
— Уперед, швидше, швидше!
Двері операційної відчинилися навстіж, і всередину вкотили каталку. Кетрін мигцем розгледіла просякнуті кров’ю простирадла, сплутане каштанове волосся жінки і її обличчя, заховане під клейкою стрічкою, яка втримувала трубку апарату штучного провітрювання легень.
На раз-два-три вони перенесли пацієнтку на операційний стіл.
Кімбалл розкрив простирадла, оголюючи груди жінки.
У хаосі, який заполонив операційну, ніхто не чув, як Кетрін різко втягнула повітря. Ніхто не помітив, як вона відсахнулась і тремтячими ногами відступила від столу. Вона не могла відірвати очей від шиї жінки, пов’язка на якій уже повністю забарвилася багряною кров’ю. Вона перевела погляд на живіт, з якого знімали похапцем накладену пов’язку, а цівки крові стікали на простирадло. Навіть тоді, коли інші взялися до роботи — хто ставив крапельницю, хто під’єднував кардіостимулятор, хто закачував повітря в легені пацієнтки, — Кетрін стояла на місці, скута жахом.
Кімбалл зняв пов’язку з живота. З рани на стіл вивалилися петлі кишок.
— Систолічний тиск упав до шістдесяти і майже не прослуховується! Синусова тахікардія…
— Я не можу поставити крапельницю. Не видно вени!
— Спробуйте підключичну вену!
— Передайте хтось ще один катетер!
— Докторе Корделл? Докторе Корделл?
Усе ще приголомшена, Кетрін повернулась до медсестри, яка її кликала, і побачила насуплені брови жінки, що виднілися понад хірургічною маскою.
— Потрібні тампони?
Кетрін ковтнула і важко перевела подих.