ТЕСС ҐЕРРІТСЕН - ХІРУРГ

60

— Вона так пишалася тобою, — сказала Роуз.
— А я пишався нею.
— Ви прожили разом двадцять гарних років. Не всім так щастить.
— Я жадібний, Роуз. Я хотів більше.
— Тому ти й сердишся, що не зміг цього отримати.
— Так, гадаю. Я серджуся через те, що саме в неї стався крововилив. Що саме її не змогли врятувати. І я серджуся, що… — Він затнувся. Важко перевів подих. — Вибачте. Просто це дуже важко. Чомусь останніми днями мені дуже важко.
— Нам обом важко, — лагідно мовила вона.
Вони мовчки дивилися одне на одного. Звісно, овдовілій Роуз пережити смерть єдиної доньки було значно важче. Він подумав, чи вона коли-небудь пробачить йому, якщо він вирішить одружитися вдруге. Чи вважатиме це зрадою? Чи вважатиме, що він вирішив поховати навіть пам’ять про її доньку?
Несподівано він відчув, що не може дивитися їй в очі, й відвів погляд, сповнений почуття провини. Тієї самої провини, яка гризла його раніше, коли він дивився на Кетрін Корделл і відчув до неї потяг.
Мур відставив порожню склянку й підвівся.
— Мені треба йти.
— Знову повертаєшся на роботу?
— Так, доки не спіймаємо його.
Вона провела його до дверей і стояла на порозі, поки він минав її невеличкий садочок. Біля хвіртки він озирнувся і сказав:
— Замкніть усі двері, Роуз.
— Ой, ти завжди так кажеш.
— І завжди серйозно. — Він помахав їй і пішов, подумавши: «А сьогодні серйозніше, ніж будь-коли».
«Куди ми йдемо, залежить від того, що ми знаємо, а те, що ми знаємо, залежить від того, куди ми йдемо».
Ті слова крутилися в голові Ріццолі, як набридлива дитяча пісенька, а вона тим часом розглядала карту Бостона, причеплену до великої коркової дошки на стіні її квартири. Почепила карту наступного дня після того, як знайшли тіло Елени Ортіз. Розслідування просувалося, і вона щоразу прикріплювала нові кольорові кнопки. Три різних кольори для трьох жінок. Білий для Елени Ортіз. Блакитний для Діани Стерлінґ. Зелений для Ніни Пейтон. Кожна кнопка позначала місця на карті, які стосувалися їхнього життя. Будинок, роботу. Житло близьких друзів або родичів. Медичні заклади, які вони відвідували. Іншими словами, середовище існування здобичі. У якійсь точці світи цих жінок перетиналися зі світом Хірурга.
«Куди ми йдемо, залежить від того, що ми знаємо, а те, що ми знаємо, залежить від того, куди ми йдемо».
«Куди ходив Хірург, — замислилася Ріццолі. — З чого складався його світ?»
Вона їла холодну вечерю із сандвічу з тунцем і картопляних чіпсів, запивала все пивом і на ходу вивчала карту. Вона повісила її на стіні біля столу, і щоранку, коли пила каву, щовечора, коли вечеряла — за умови, що вона вечеряла вдома, — Ріццолі незмінно розглядала ті кольорові кнопки. Якщо інші жінки прикрашали свої стіни картинами з квітами чи пейзажами або ж плакатами з кінофільмів, вона дивилася на карту смерті, вивчала напрямки пересування загиблих жінок.
Ось до цього й зводилося її життя: їсти, спати і працювати. Вона вже три роки мешкала в цій квартирі, але на стінах майже не було ніяких прикрас. Не було й вазонів (хіба у неї є час їх поливати?) чи безглуздих дрібничок, і навіть штор. Тільки жалюзі. Як і її життя, помешкання Ріццолі було організоване для роботи. Вона любила і жила для своєї роботи. Вона хотіла стати копом з дванадцяти років, після того як до їхньої школи на День кар’єри прийшла жінка-детектив. Спочатку перед класом виступали медсестра і юрист, тоді банкір та інженер. Учні почали бешкетувати. Класом почали літати паперові кульки, випущені зі саморобних рогаток. Тоді піднялася жінка-поліцейська із кобурою на поясі — і всі учні раптово затихли.
Ріццолі ніколи не забуде цього моменту. Вона ніколи не забуде, як навіть хлопці з трепетом дивилися на ту жінку.
А тепер вона була тією жінкою-копом і, хоча й могла викликати захват у дванадцятирічних школярів, їй рідко вдавалося заслужити повагу своїх дорослих колег-чоловіків.
«Бути найкращою» — ось її стратегія. Працювати краще за них, бути успішнішою. Так і сталося, і зараз вона працювала навіть за вечерею. Убивства і сандвіч з тунцем. Вона зробила чималий ковток пива, відкинулася на спинку стільця і глянула на карту. Було щось моторошне в цьому розгляданні географії пересування померлих жінок. Тих місць, де вони мешкали, тих місць, які були важливими для них. На вчорашніх зборах кримінальний психолог доктор Цукер засипав їх професійними термінами. Пункти постійного перебування. Точки постійної діяльності. Місце дії. Зрештою, вона не потребувала вигадливих словечок Цукера і його комп’ютерної програми, щоб зрозуміти, що і як їй шукати на карті, яку вона уявляла саваною, що кишить легкою здобиччю. Кольорові кнопки позначали особисті світи трьох нещасливих газелей. Діана Стерлінґ перебувала на півночі, у Бек-Бей і Бікон-Гілл. Елена Ортіз була в Південному районі. Ніна Пейтон — на південному заході, в районі Джамайка Плейн. Три окремих світи, які ніде між собою не перетиналися.
«А де ж твоє середовище існування?»
Вона спробувала глянути на місто очима вбивці. Побачити каньйони хмарочосів. Зелені парки, схожі на галявини і пасовища. Стежки, що ними проходять отари тупої здобичі, які навіть не підозрюють, що за ними слідкує мисливець. Хижий мандрівник, що вбиває в різних місцях у різний час.
Задзвонив телефон, і вона стрепенулась, перекинувши пляшку з пивом. Дідько! Вона схопила рулон паперових рушників і почала витирати пляму, одночасно розмовляючи по телефону.