Любов дається лише сміливим

IV

Минаючи натовпи людей, ми таки дібрались до третього поверху ліцею.

Знаєте, в чому кайф першого дня в школі, гімназії, ліцеї чи університеті, неважливо? Попри всі ті: "Знову ці холодні ранки", "Запара і ніякого сну!", - перший день - це завжди купа сюрпризів та найрізноманітніших новин. Коли ми нарешті ступили на кахель, що вів до нашого класу, Аня, не обертаючись до мене, сказала:

- А знаєш, мені вже подобається цей рік. Долаючи кожен день такий довгий шлях до класу, ми завжди залишатимемося у нашій шикарній формі, - посміхнувшись і, злегка штовхнувши мене в бік, вона попрямувала далі. А я посміхнулася їй у відповідь.

Коли лунає перший, попереджувальний дзвінок, я беру Аню за руку і тягну її до класу. Залишався лише один поворот, але запізнюватися в перший же день не хотілося.

Та неочікувано, зліва, позаду нас, почулися чужі тихі, приглушені голоси і чийсь різкий крик.

- Що там відбувається? - запитала я скоріше в себе. Ступивши крок вліво до сходів, що вели в інший корпус, я попрямувала на крик.

- Та неважливо, Саша, - Аня схопила мене за руку і почала тягти в іншу сторону, але нічого не вийшло, - ну блін, ми ж запізнимось, - протестувала подруга. Вона продовжувала стояти на місці. Та я знаю, вона теж хотіла чимдуж дізнатись, що там відбувається. У підтвердження моєї думки, через мить за спиною почулися кроки.

Ми тихо проповзли до сходів, спустились і ніби випадково зайшли туди, звідки доносились голоси. Спочатку нас ніхто не помітив, а от ми...

- Покинь його, - загарчала я. На підлозі сидів майже непритомний від побоїв хлопець, років 14-15. Я його не знала і, зрозумівши погляд Ані, вона теж.

- Що ви робите? - я знову звернулась до тих, хто досі продовжував бити бідолаху. То була місцева F-4. Четверо одинадцятикласників, четверо хлопців, чиї батьки інвестують в наш ліцей нереальні кошти, і як результат - повна недоторканість та популярність. Їх вважають крутими, проте знаєте, під цим захопленням люди приховують страх і, можливо, навіть ненависть.

- Ей, ви чуєте? Відпустіть його, - продовжувала я, здивована тим, що Аня досі стоїть осторонь і навіть не намагається мені допомогти.

Останні мої слова, нарешті, привернули їхню увагу до мене.

На мене поглянув Назар. Широкі плечі, масивна статура. Лише злегка напружена спина і випрямлені плечі свідчили про те, що він напружений.