Любов дається лише сміливим

XVIII

Атмосфера в роздягальні була напружена, повітря ніби наелектризовалось від переповненого нами адреналіна. Ці хвилини перед тим, як тренер скаже свої настанови і ми нарешті вийдемо на поле, - жахливі, і в той же час вони найкращі. Будь-який результат здається можливим: перемога і поразка, гордість і ганьба, тріумф і розчарування. У цей час командний дух найсильніший і мотивація найкраща.

Зовні можна почути кричалки ліцеїстів, як, втім, і фанатів противника. Зараз важко повірити, що ще три роки тому в нашому ліцеї ніхто не цікавився футболом. Тоді це був спорт для невдах. Тих, хто не відзначився ні в баскетболі, ні в плавані, ні в атлетиці, відправляли в команду по футболу, тому вона була дуже слабкою. Натовп дрищів перехідного віку з прищавими обличчями і довгими кінцівками, які вони не знали, куди подіти.

Я тоді подумав: ось буде весело туди записатися. У першу чергу я сподівався цим довести батька до сказу. І ніяк не очікував, що мені може сподобатися. Або що вже через кілька тижнів через марнославство захочеться щось зробити з цієї команди. Я переконав друзів перейти до нас, грунтовно налякав ректора Заболотного гнівом батьків, якщо той не роздобуде нам хорошого тренера. Вперше в житті я був так захоплений. І мої старання окупилися. Зараз, через три роки, після багатогодинних щотижневих тренувань, після крові, поту, сліз, переламаних кісток і трьох виграних чемпіонатів, ми нарешті стали гідні парадної вивіски нашої довбаної школи. Ми зі шкіри пнулися, щоб добитися всього цього. І мене переповнює гордість кожного разу, коли перед грою я бачу повних рішучості гравців команди. Ось як зараз.

Правда, сьогодні всередині резонує ще одне почуття. Темне і хворобливе, що призвело до того, що мені вперше за всі ці роки важко було налаштуватись. Це буде перша гра мого останнього навчального року. Коли завершиться сезон, для мене теж все буде скінчено. Футбол стане всього лише частиною повільного зворотного відліку, який я не в силах зупинити. Як би я не старався, все марно.

- Ну що? - штовхнув плечем Марк.

Я насилу відкинув свої думки. Ще є час - попереду цілий рік, протягом якого я можу робити що хочу. З натягнутою посмішкою я повернувся до нього:

- Ми їм покажемо, цим лузерам з Мініолу .

- Цур, Шанін мій, - швидко відреагував Юра, ніби тільки й чекав умовного сигналу. - Мені треба з ним поквитатися.