Любов дається лише сміливим

L

Дивитися гру у футбол, не маючи можливості в неї грати, - просто мука.

Команда заряджена пекучим адреналіном, виходячи з роздягальні, кожен по черзі бадьоро плескав мене по плечу, а я стояв як глядач на краю ігрового поля між трибунами. Я дозволяв себе жаліти, але в той момент я просто шкодував про все, а в першу чергу про рішення втрутитися у вечірку «Знову в школу».

Найгірше те, що Рома Корнійчук, один з новачків, зайняв мою позицію і бив так добре, що може скласти мені конкуренцію. Будь він поганий, місце в команді залишалося б за мною, а тепер що? Звідки мені знати, чи захоче тренер прийняти мене назад в команду, коли закінчиться термін покарання? Тим більше що Рома останнім часом вже, здається, зіграв з Дімою та іншими хлопцями.

Коли він з'явився і простягнув мені підбадьорливий кулак, я мимоволі відповів тим же і сів на лаву запасних у краю поля. Зціпивши пальці, я спостерігав, як на поле вибігає команда супротивників і вибудовується в шеренгу навпроти моїх хлопців. Команда хороша, я знаю багатьох гравців по минулому сезону.

Особливо нападника, непередбачуваного і неймовірно швидкого. Сподіваюся, Діма не упустить його з поля зору.

- Привіт, Шевчук. Шкода, що ти не граєш, - сказав раптом один із запасних. Його звуть Сергій, але щось не пригадаю, щоб ми хоч раз розмовляли.

- Та, слухай. Повний відстій, - підтакнув йому інший.

- Я взагалі не розумію, за що така кара. Шоу було класним.

- Тим більше, це ж твій останній рік. Жахливо, просидіти фінальний сезон на лавці.

Ок'ей, з мене вистачить. Я підскочив. Не кажучи ні слова, пішов до ігрового поля. Добре, що на мені темні окуляри. Не тому, що сонце сьогодні світить не по-осінньому яскраво, а тому, що ніхто не бачить, як мені паршиво.

Я став на невелику відстань від тренера Вовка і, схрестивши руки, оглянув усе поле. Це просто звірство дивитися на команду, не маючи можливості що-небудь зробити. Після свистка не минуло й п'яти хвилин, як нам забили перший гол.

Раптом я почув кроки за спиною. Оглянувшись, я побачив підбігаючих до поля Сашу і її подругу Аню. Обидві почервоніли від бігу, волосся розтріпалося. Вони зупинилися, і Саша голосно вилаялася. Вона мене ще не побачила, з'явилася можливість непомітно на неї подивитися.