Любов дається лише сміливим

XLIV

Сьогодні за вечерею я в котре підняла тему варіантів свого майбутнього. Мама була категоричною:

- Олександро, не будь такою впертою! Ми з твоїм батьком бажаємо тобі щастя.

- Якщо ви бажаєте мені щастя, то чи не повинні ви зрозуміти та підтримати мене, та мій вибір? Чи я помиляюсь?

- Якщо твій вибір нічого не гарантує, то так, ти помиляєшся!

Я стримуючи сльози повертаю голову в сторону тата, який зараз сидить і напружено їсть свій кусок лазаньї, хоча повинен був би мене підтримати.

- Тату, але ж хто як не ти повинен мене розуміти. Я через стільки пройшла, я не можу так просто все покинути...

- Але ніхто не вимагає від тебе покинути все прямо зараз, - перебиває мене мама і кладе свою руку на татову, точно щоб відвести його від поля бою. - Закінчиш ліцей, у тебе ще два роки попереду, а потім обереш справді варту тебе професію.

- Варту мене професію? Це вже цікаво яка? Чи ти думаєш, що я піду на лікаря чи щось таке? - я не можу розгледіти в її сталевому погляді хоча б іскорку злості, образи чи будь-якої іншої емоції. Мені стає зрозуміло, що для неї все давно вирішено.

Розуміння програшу запалює глибоко в мені відчуття злості і навіть сили.

- Мам, мені буде вісімнадцять років і ти вже не зможеш керувати моїми рішеннями. Якщо я захочу продовжувати плавати, я буду. Якщо я захочу поступити хоч навіть на кондитера, я поступлю. Це зрозуміло?

- Олександро, притримай язика за зубами. Тобі шістнадцять, як ти можеш знати, що буде краще для тебе?! Якщо питання стоїть так гостро, чи не забула ти, за які гроші ти живеш?

Її останні слова колять гостріше, ніж зазвичай. Я здивована, бо думала, що жодні слова від цієї жінки уже не зможуть причинити мені біль.

- Якщо ти думаєш, що зможеш маніпулювати грошима, то ти глибоко помиляєшся. Якщо потрібно, я просто зараз зберу всі свої речі і покину цей бісовий дім! - я кричу, мій голос, здається, може розірватись, але я мушу виговоритись, бо відчуваю, що іншого шансу не буде.

- Якщо ти все вирішила, не маю причин тебе затримувати, - говорить моя мама. Я не здивована її словам, кидаю серветку на тарілку і піднімаюсь зі стола.

Але несподівано, тато, який за весь вечір не промовив жодного слова, стукає кулаком об стіл. Я так здивована, що моє тіло здригається разом із цим звуком.