Під забороною: Повернення

Розділ 1

На вулицях міста панував спокійний осінній вечір. Королівський двір був порожнім і похмурим, леть освітлений вогняними лампадками. Де-не-де, в тіні, можна було розгледіти темні постаті охоронців, що стояли на варті. Вітер повільно колихав листя високих дерев саду. Сотні квіточок позакривали свої голівоньки в очікуванні ранкового сонечка. А от замок, навпаки - гудів від кількості вельмож, запрошених на важливі збори. Їх карети, десятками купчилися за широкими воротами палацу. Між ними ширяли конюхи, підливаючи води бідолашним, стомленим коникам.
І лише одна річ сміла порушити цю бездоганну ідилію ночі. Велика дерев'яна карета, обрамлена залізними прикрасами, шовком та скляними орнаментами квіткового цвіту, мчала вулицями королівства. Лакей настирно пришвидчував конів, побоюючись того, що його пасажири можуть передумати.
В кареті сиділи четверо підлітків, таких різних з першого погляду, але таких рідних зараз. Один з них зацікавлено продовжував вглядатися блакитними очима у тьмяні краєвиди невідомого світу, наче дитина. Решта тихо перемовлялися, доки не почули характерний скрип величезних головних воріт. Кілька охоронців тихо відчиняли важку ковану браму.
- Ми вдома, - вимовила кароока смаглява брюнетка.

***
Браєр

Я почула скрип головної брами, яку все моє життя не могли зремонтувати. Востаннє вона видавала нормальні звуки, коли батько був живим. Королева не вважає за потрібним витрачати гроші на ремонт воріт поки все не критично. Набагато важливіший для мами її сад.
Ми проїхали через велику кам'яну арку і опинилися прямо біля головного входу у королівський палац. Недочекавшись поки лакей відчинить двері, я зробила це самотужки і першою ж вискочила із карети. Шкіру приємно залоскотав прохолодний вітер, доносячи знайомий запах троянд.
За мною з карети вийшли Декстер, Емелі і Паша. Останній, ще більш зацікавлено розглядався довкола.
- Тут пахне трояндами, - вичавив з себе він.
- Це запах моєї мами, - коротко пояснила я.
Обернувши голову на головний вхід до палацу я побачила, як тяжкі двері відчиняються, а звідти виходить королева.
- Коли вона підійде, роби все як ми вчили, - нагадала коханому я.
- Добре.
У кареті, ми з Декстером, провели Паші короткий інструктаж по поклонам. Тепер, головне, щоб він нічого не наплутав.
Королева розмірено наближалась до нас. З-заду я помітила ще кілька постатей, вбраних у вишукане вбрання. В темноті важко розгледіти, але схоже це батьки Декстера та Міл.
Мама нарешті подолала потрібну відстань та очікувально зупинилась. Ми з друзями різько виконали низький уклін. Тоді я підійшла до своєї мами, взяла її долоню, поцілувала та приклала собі до чола. Так само повторили і друзі зі своїми батьками, доки Паша розгублений стояв у стороні. Леді Макваєр не витримала і кинулась в обійми сину. Наші ж з Міл мами стояли непорушно.
- Вітаю вас, - нарешті виголосила королева Есміральда. Матір була вбрала у пишну святкову сукню, по якій я зрозуміла, що сьогодні не звичайний день. Та й королівство Макваєрів знаходилось досить далеко аби прибути так швидко. Щось тут не так...
- Я так переживала, так переживала. Ми з батьком всюди шукали тебе Декстере, - долунювали до мене слова леді Макваєр.
- Ну що ж Розалія Браєр Кароліна, - почала моя мама, - попереду нас чекає дуже важлива розмова. Але спершу...Сьогодні у нас все міське зібрання, на честь вашого вибрику до речі, - наголосила вона. - Тому ви зараз швидко скидаєте з себе це лахміття, приймаєте ванну і ідете до гостей. Бо пахнете ви, чесно кажучи, гірше конюхів.
Всі її слова звучали як наказ і власне ним і були. Вони відразу дали мені пригадати чому я втекла з цього місця.
В голові з'явилося безумне бажання: заскочити на коня і втекти подалі, поки не пізно. Але я себе вгамувала.
- Хто цей юнак? - строго запитала вона, поглядаючи на Пашу.
- Це наш друг, - почала я.
- Дуже хороший хлопець, - додав Декс.
- Що він тут робить? - не вгавала Есміральда.
- Він подорожував з нами, а тепер буде жити у палаці. Гостьових кімнат нам всеодно достатньо. Він міцної статури і може виконувати якусь роботу в палаці, - казала я, досить впевненим тоном. Звісно я не збиралася робити з Паші служанку, але про наші стосунки казати, поки що, теж не хотіла.
Мама скептично окинула очима юнака, але, не бажаючи продовжувати цю розмову зараз, ствердно кивнула: - Нехай так.
Потім королева підійшла до мене впритул і сказала так, щоб почула лише я: - Але ми ще повернемось до цього міського юнака.
Не чекаючи моєї відповіді, вона обернулась і вийшла, залишивши на мої шкірі легенький морозець.
Наскільки багато вона знає про нашу подорож, а головне, про Пашу?