Під забороною: Повернення

Розділ 5

***
Паша

З часу нашого приїзду у палац, минуло вже чотири дні. Я трішки адаптувався до устоїв нового міста. Мене вже не дивували важкезні наряди, коштовні фарфорові тарілки та срібні прибори. Я майже звик до постійного хвоста ззаду у вигляді служанок та охоронців, які постійно мовчки стовбичили біля дверей.
Не те щоб я звик до нового місця чи воно мені сподобалось, швидше навпаки. Тут, у величезному палаці родини моєї дівчини, я відчував себе навіть гірше ніж у хмарочосах. Там хоча б ходити коридорами можна було без двох жінок, які тут постійно зі мною, не зрозуміло чому, ошиваються. Мене не покидало відчуття, наче я в'язень, який дратує своєю присутністю всіх оточуючих. Наче я знову можу щось накоїти, тому за мною треба постійно стежити. Та й спілкування було більше.
Вдома Рай наче підмінили. Вона стала мовчазна і замислена. Постійно намагається кудись втекти аби тільки подалі, а на запитання: «У тебе все у порядку?», відповідає- «Усе добре», натягнувши найфальшивішу із своїх посмішок.
І я справді не розумію у чому діло. Чому Браєр уникає мене? Можливо це через її колишнього. Можливо вона сумнівається у своєму виборі, що до мене.
- Що я взагалі тут роблю?! - сам до себе промовив я, нервово повернувшись на місці.
Не таким я уявляв своє життя, коли обрав Браєр, замість Сніжки. Вдома у мене була б хоча б свобода. А тут я стирчу у кімнаті і тричі на день, під супроводом, виходжу поїсти. Навіть у їдальні я не можу нормально поговорити із власною дівчиною, через її маму, яка постійно пильно вдивляється в мене, всім своїм виглядом показуючи, що мені тут не раді. Хоча й на диво, жодного разу не запита, чому я взагалі стирчу у її палаці. А це ще вона не знає, що ми із її донькою разом. Хоча, чи разом ми насправді?
Ось до цього питання я завжди повертався, намагаючись на щось відволіктись.
Я замислено повернувся на місці і рушив до прочиненого вікна. Обіпершись ліктями на підвіконня я вдихнув запах свіжого осіннього повітря. Дерева за вікном почали потихеньку жовтіти. Десь далеко, за високими мурами королівського палацу, виднілися маси людей. Всі кудись метушилися. За кілька днів спостережень, я зрозумів, що це був місцевий ринок. Він зовсім не був схожим на ринки у моєму місці, з великим вибором електроніки, кольорових іграшок та одягу. Звідти люди виносили великі згортки тканин або килимів. Худобу, фрукти овочі, горішки або металевий чи керамічний посуд. Пакуючи все на великі прицепи, що прив'язували до коней, волів чи ослів, люди розїжджалися у різних напрямках безкрайого міста.
Воно дійсно здавалося мені безкраїм: з усіх сторін пагорби вкривали кам'яні будиночки, де-не-де траплялися й палаци, та дороги, що наче змії розповзалися у хаотичних напрямках. Лише у одному напрямку кінець був помітним, кінець, з якого прибули ми. З мого вікна дуже погано видно ліс, лише маленький зелений шматочок, що нагадував мені про кращі дні життя.
Від моїх споглядань мене відволікла біла пташка, що, попри сильний вітер, вперто летіла у палац. Приглянувшись, я помітив вікно, до якого вона підлетіла. З нього виглянуло темно-волоса дівчина. Посадивши пташку на підвіконня, вона відв'язала щось від її лапки і дала білому голубу напитися водички. Закінчивши, пташка злетіла у небо, але Браєр навіть не звернула на неї уваги, вчитуючись у записку. За кілька секунд її вродливе обличчя вкрила зла гримаса і віконце із гуркотом зачинилося.