Під забороною: Повернення

Розділ 2

Ми з Емелі та трьома служанками, які, невідомо чому, постійно швендяли за нами, йшли до бального залу.
- Де Христина? - дуже тихо запитала Міл, оглядаючись чи ніхто, окрім мене, не почув.
- Вона сказала, що..., - почала я та різько обернулася назад, помітивши як одна із служниць, порушуючи між нами дистанцію, намагається розчути нашу розмову.
Я різько зупинилася і обернулася до неї обличчям.
- Чому ви двоє взагалі ходите за мною? Я знаю куди йти і без вас! Мене не було всього п'ять місяців.
- Це наказ королеви, принцесо, - навмисно підкресливши моє положення промовила старша служанка.
- А я наказую вам йти геть! Ми дійдемо самі.
- Ми не служимо вам прицесо.
- Ми підемо геть лише за наказом королеви, - знову підключилася старша.
Я гнівно прикусила язика, обернулася і рушила далі коридором, вкотре шкодуючи, що повернулася у палац.
За наступним поворотом, нашому оку відкрилися важкі високі двері бального залу. Їх прикрашали різнокольорові вітражі, від яких що разу перехоплювало подих. Декстер вже чекав нас біля дверей, усміхнено поглядаючи у нашу сторону. Хлопця одягнули у дорогий велюровий костюм. Біля серця, на піджаку красувалася золота печатка його дому.
Краєм ока, я помітила як Міл розпливлася у посмішці. Це нагадало мені про Ніколь. Як вони там зараз? Чи дійшли? Чи все...
- Вам час, - наказовим тоном промовила старша служанка, що глибоко обурило мене. За її кивком охоронці прочинили скляні двері.
На секунду я замкнула очі, втихомирюючи свої нерви, а розплющивши - натягнула фальшиву королівську посмішку, що вже здавалася якоюсь неприродньою моєму обличчю і ступила усередину.
Ці двері виводили на красиву терасу з якої відкривався прекрасний вид на залу. Зразу навпроти, з величезного панорамного вікна висотою у два поверха, сяяв сріблястий місяць. На синьому небі розкинулись зорі.
По обидва боки від мене, за крок позаду, йшли друзі. Щойно моя долоня торкнулася перила тераси, уся зала загуділа полегшеними оплесками. На обличчях більшості сяяла посмішка. І лише моя мама залишалася непорушною.

***
Ми сиділи за великим дубовим столом. Ранкові промінці нагло заглядали у вітражні вікна їдальні. Усі гості розїхалися, окрім Макваєрів та Вайтів. Зараз усі сиділи за столом, у мовчазному сніданку. Було чути лише неприємне ковзання ножа по тарілці та сьорбання лимонаду.
Я пасивно мучала омлет у тарілці, не збираючись навіть куштувати його. Нічого у горло не лізло. Я постійно переводила погляд на маму. Вона незворушно снідала, ідеально випрямивши спину. Ніби нічого зовсім і не відбувалося. Ніби я не поверталася вчора незрозуміло звідки . Наче їй взагалі начхати.
- І як там ваша...подорож? - наче відчувши мої думки, запила королева.
Друзі мовчки підняли очі на мене. Я подивилася по черзі на кожного, усім виглядом показуючи: Я не знаю, що можна казати.
- Ми знаємо, куди ви йшли, - незворушно продовжила моя мати, кладучи шматок їжі собі до рота.
- Ви весь цей час усе...знали? - запитала я.
- Звісно знали Браєр. І мені дуже прикро, що ви повелися із тими Опарченками.
- Близнючки тут не причому, - запевнила я.
- Ви накликали величезну загрозу на наше місто, - втрачаючи контроль, сказала мати.
- А, ми накликали так? А можливо не варто було поводитись з нами як із лай...
- Годі! - грубо перебила мене мати. - У тому, що відбулося є лише ваша провина, зрозуміло?! Ви всі троє, вели себе не так, як цього вимагає ваш статус і поплатилися. А тепер, моліться, щоб Равен забув про вас, як про страшний сон!
Від згадки цього ім'я, у мене за шкірою пробіглися крижані мурашки.
- Так можливо варто було одразу розповісти нам про існування інших міст і такої проблеми б не було, - захищалася я.
Матір блиснула на мене крижаним поглядом: - Це величезна таємниця, що відривається навіть далеко не кожному королю, не те щоб дітям. Це небезпечна інформація і вона повинна зберігатися у таємниці!
Я випустила з руки виделку, що голосно гримнула по фарфоровій тарілці.
- Але ж чому ми не можемо розповісти усім правду? Навіть зараз. Якщо усі будуть знати правду, тоді..., - але королева не дала мені закінчити.
- Тоді всі безхатьченки та бідняки ринуть у ліс на пошуки інших міст. Не дай Бог, створять нові міста, це простіше ніж ти собі думаєш. Ліс величезний. І що тоді? А тоді ми повернемося то того, з чого починали наші предки розділяючи нас. Тому цю таємницю і не розповідають таким як ти. Ви не розумієте, чим небезпечне розкриття таємниць, бо не вмієте мислити! - леть не кричучи закінчила мати.
Я замовкла. Ми дійсно ніколи не дивилися на світ із цієї сторони медалі. Можливо таке розділення було і правильним.
- Саме тому, ви троє пообіцяєте приховувати вашу таємницю за тисячною замків. Для всіх - ви просто переховувалися десь на північній окраїні.
Я помітила як синхронно закивали решта дорослих за столом.
- І ви більше ніколи, чуєте, ніколи не повернетеся у ті ліси! - наказала королева.
Ми троє мовчки схилили голови на знак покірності та згоди. Краєм ока я помітила як королева полегшено зітхнула.